Читати книгу - "Зелені мартенси, Іоанна Ягелло"

— Звідки ти тут узявся? — ледь видушую я, слова застрягають у горлі.

— Назвемо це інтуїцією. Чи таємним знанням. Ну, і ти надто хороша, щоб дозволити тобі святкувати день народження наодинці.

Я почуваюся ні в сих, ні в тих, мені це зовсім не подобається. Вирішую, що погодую качок і піду додому.

— Можна погодувати з тобою? — питає цей Майкл.

Невдовзі стає навіть приємно, ми кидаємо, хто далі, а я кілька разів поцілюю в качку, і це дуже смішно, та помічаю, що вже починає сутеніти, і я справді хочу повертатися додому.

— Мені час йти, — кажу.

— Звичайно. Я проведу тебе.

— Не треба.

— Як це ні? Адже вже темно, поглянь. Окрім того, у мене для тебе дещо є, але в машині.

— Для мене?

— Так, подарунок, у тебе ж сьогодні день народження, як-не-як. Ходімо, я припаркувався неподалік. Та не бійся, я тебе не з’їм, зрештою, ми ж знайомі, чи не так?

Не знаю, що думати, але цей Майкл і справді не видається небезпечним. Приємний хлопець. Ну, і він дорослий, тож повинен бути відповідальним. Він теж не знає, скільки мені років, але не спитав і зовсім не здивувався, що я молодша, може, я виглядаю старшою, ніж думала.

— І як ти почуваєшся старшою на рік? — питає, коли ми йдемо до машини.

— Добре, — кажу.

— А мені здається, ти якась сумна.

— Hi… Тільки за мамою скучаю. Вона поїхала. І навіть не привітала мене сьогодні. І я посварилася з подружками, бо вони говорили погане про неї.

Не знаю, чому я йому це розповідаю. Мабуть, мені просто немає з ким поговорити.

— Я тебе розумію, — серйозно погоджується Майкл. — Моя мама теж повністю наплювала на мене, коли я був малий. Кинула мене й тата. А твій тато як? У вас хороші стосунки?

— Він не живе з нами.

— Бідненька. Я знаю, що це таке, коли батьків майже не бачиш. Моєї мами взагалі не було, а тато лише працював і працював, щоб прогодувати нас, тож рідко бував удома, а коли й був, то зайнятий. І я вічно почувався таким самотнім і покинутим…

То хтось усе-таки може мене зрозуміти. Я прихильно дивлюся на Майкла. Мені вже не так ніяково, як раніше. Ми доходимо до машини, мабуть, його, бо він зупиняється й зазирає до салону. Щось старанно шукає, а тоді вилазить зі словами:

— От чорт! Я був упевнений, що взяв його, а виявилося, що ні. Слухай, він у мене вдома.

— Але що, який ще він?

— Гаразд, це мав бути сюрприз, та я скажу. Це Пенні-борд, не зовсім новий, але майже. Моя молодша сестра їздила на ньому, але їй набридло, тож я купив його в неї. Він синій, з різнокольоровими коліщатками. Гарний. Я думав подарувати тобі на день народження.

Якби мої очі світилися в темряві, мабуть, вони б сяяли на всю парковку. Уже помітно темніє.

— Супер, дякую, — кажу. Шкода, що не захопив. — У тебе є сестра? — питаю.

— Так. Я зараз опікуюся нею, їй дванадцять.

Хороший хлопець, ще й про сестру дбає. І подумав, щоб знайомій з Фейсбука подарувати борд. Мені стає приємно. Бувають ще нормальні люди на світі…

— Слухай, якщо хочеш, ми зараз поїдемо по нього, сідай.

— Та ну, де там, ні. Я не настільки тебе знаю, щоб сідати разом у машину.

— Та не жартуй. Якщо ти мене не знаєш, то хто знає? Адже я й так не лишу тебе тут саму. Поїдемо на секунду, це на Вікторській, два кроки звідси. Я вискочу по борд, ти почекаєш унизу, а тоді я відвезу тебе додому. Домовилися?

— Ну, не знаю…

— Давай. Людям треба довіряти. Я ж тебе не з’їм.

Мабуть, мені не варто сідати в цю машину. Брат точно б цього не схвалив. Але потім я думаю, якщо в Майкла є молодша сестра, про яку він піклується, то він не може бути ніяким збоченцем. Їдемо.

Він зупиняється перед низьким будинком і заходить туди. А я чекаю в машині. Цікаво, чи цей борд і справді такий, як він каже. Мені найбільше подобаються рожеві з кольоровими коліщатками, але синій теж може бути. Від нудьги я роззираюся, що в нього ще є в машині. На задньому сидінні я помічаю мотузку. Мені стає якось дивно. Нащо йому мотузка? І бачу ще дещо. З-під сидіння визирає краєчок хустини в горошок. Мабуть, його сестри, думаю, але мені справді некомфортно.

Щось мені ця хустка нагадує, але не можу згадати, що. Мабуть, на Ютубі бачила схожу, в якомусь ролику.

Намагаюся зателефонувати братові, сказати, що запізнююсь. Не можу додзвонитися, бачу, що погано ловить. Вирішую вийти з машини й пошукати краще покриття. Натискаю клямку і з жахом виявляю, що дверцята заблоковані. Я сильно смикаю, але замок не попускає.

Мене охоплює невимовний, холодний страх. Я в житті так не боялася. Що мені тепер робити? Я швидко роблю фото з телефона й відправляю Феліксові. Пишу лише: «Рятуй». Це так про всяк випадок, якби зі мною щось сталося. Бачу, як у будинку відчиняються двері, Майкл повертається, під пахвою й справді тримає борд. Мушу вдавати, немов я нічого не підозрюю, бо наразі іншої ідеї не маю. Не кричати ж мені, ще хтось подумає, що я божевільна.

— Який класний, — кажу, розглядаючи борд з усіх боків. Від хвилювання мені погано. — Можна, я спробую?

— Та ні, дорога надто близько. Завтра спробуєш, удень, — усміхається Майкл. — А тепер поїхали, я не хочу, щоб твої родичі хвилювалися за тебе.

Нізащо. Адже він справді може виявитися психопатом, якщо замкнув мене в машині. Він же може завезти мене куди-завгодно