Читати книгу - "Земля у рівновазі, Альберт Гор"

що зростають в диких умовах, природно розмножу­ються у безліч сортів, кожен із трохи іншими розмірами, формою, кольором і врожайністю та з іншою природною генетичною опір­ністю до неймовірної кількості хижаків — від комах до грибків, що постійно їх випробовують. Складний танець між хижаком і здобич­чю розгортається усюди в природному світі, — це боротьба, в якій хисткий баланс сил залежить від здатності кожного виду постійно просіюватися крізь величезний генетичний резервуар і знаходити нові властивості, що їх далекий родич успішно використовував для боротьби із загрозою. Коли ми втручаємось у процес еволюції, спрямовуючи відбір цих генетичних властивостей, що будуть пере­дані від одного покоління до іншого, то на перше місце ставимо максимальну врожайність і поточну ринкову ціну конкретних сор­тів, а не їхню загальну генетичну опірність. Тому життєздатність зародкової плазми зменшується, а природна еволюція шкідників та хвороб рослин не припиняється. Більше того, оскільки ціль, яку атакують шкідники та хвороби рослин, більше не перебуває у стані швидкого природного руху, то вони можуть вести систематичний пошук власних генетичних арсеналів для наступальної стратегії. І коли знаходять, вона спрацьовує не лише проти конкретної атако­ваної рослини, але внаслідок генетичної тотожності багатьох наших нових рослин і проти мільярдів інших, що виявляються несподівано вразливими.

Безперечно, це не означає, що селекція рослин за своєю суттю небезпечна; навпаки, це одна з найбільших наукових новацій в історії, й без певного втручання в природну еволюцію рослин Мальтусове передбачення лиха майже напевне б справдилося. Справді, вирощування рослин майже таке ж старе, як сама цивілі­зація. Людство почало збирати і висаджувати цінне насіння понад 10 тис. років тому, й впродовж усієї відомої історії люди переноси­ли рослини з одного місця до іншого. Наприклад, у 1500 р. до н.е. фараон Хатшефут, перша відома у світі жінка — глава держави, послала експедицію на територію, відому зараз як Сомалі, аби при­везти «фіміамове дерево», кедр, і посадити його у Єгипті. Пізніше Христофор Колумб зі своєї першої подорожі до Нового Світу привіз до Європи першу кукурудзу; наступного року він повіз назад через Атлантику європейську пшеницю та цукрову тростину. Через кілька десятиліть конкістадори привезли до Європи з Перу картоплю. Американські лідери давно зрозуміли важливість вирощування рослин. Президент Томас Джефферсон велів усім дипломатам США надсилати додому насіння потенційно цінних рослин звідусіль, куди б вони не їздили; Бенджамін Франклін, як емісар до Лондона, привіз до Америки сою. Через сто років, передусім з метою розповсюдження насіння, було створене Міністерство сільського господарства США. І хоча з того часу воно займається іншими видами діяльності, пошук і зберігання нових сортів насіння й далі залишається одним з його найважливіших завдань.

Але тепер ми довели давній процес селекції насіння і рослин до технологічних крайнощів, прищеплюючи гени і свідомо відбираючи саме ті властивості, які вважаємо ідеальними для отримання високого врожаю. Наприклад, щорічний врожай кукурудзи зараз отримуєть­ся не з тисяч генетичних сортів, а лише з їхньої невеличкої групки. Кожен сорт несе набір генів, що були ретельно відібрані для проду­кування максимальних врожаїв, і мільярди зерен насіння клонуються, щоб виробити приблизно однорідну культуру. Якби ми були досить розумні, аби вгадувати наперед усі вигини і повороти при­роди, то спромоглися б зберегти усі потрібні нам гени. Але ми пере­оцінили власне всезнайство та недооцінили складність і делікат­ність природної системи, в яку втручаємося.

Як ми бачили, здатність зернових культур до виживання залежить від багатства та різноманітності їхніх генетичних ресурсів. З най­давніших часів культивовані культури перебували під загрозою хвороб. Давні римляни, наприклад, наприкінці квітня справляли бенкет, на якому приносили в жертву рудого собаку богові Робігусу з проханням про захист від пшеничної іржі. Незважаючи на забо­бони, римляни мали перед нами одну перевагу: досить багато часу, щоб покладатися на природну здатність рослин розвиватися і виживати. Тепер, коли більшість наших культур вирощені із ство­рених монокультурних сортів, відкриття шкідниками слабкості генетичного захисту цих культур, від якої наш штучний склад генів не врятує, — лише справа часу.

Двадцять років тому дослідження Національної академії наук під назвою «Генетична вразливість основних культур» вказало на небезпеку, властиву сучасним методам землеробства. Основні американські культури у ньому описувалися як «надзвичайно однорідні і надзвичайно вразливі. ...Ринок вимагає однорідного продукту, а тому фермер мусить його виробляти», а селекціонер мусить вирощувати сорти однорідні за розміром, формою, терміном дозрівання тощо. Однорідність у виробництві означає однорідність у генетиці культури. Це, у свою чергу, означає, що генетично однорідна культура, очевидно, може підчепити будь-який мутантний різновид біологічного організму, що матиме здатність на ній пара­зитувати». Відтоді як з'явилося дослідження, деякі заходи безпеки було вжито, але впродовж того ж періоду населення земної кулі зросло на 1,5 млрд. осіб, і необхідність нагодувати їх вимагала більшого виходу продукції із щораз більших та однорідніших вро­жаїв. Додаткові вимоги щодо однорідності виникають з потреби у рослинах, які можуть бути заморожені, витримувати високі дози фермерських хімікатів, вкладатися в рамки спеціального упакування і відповідати потребам машинного обладнання, що застосовується у масовому виробництві харчових продуктів. Унаслідок цього головна проблема генетичної ерозії тепер виявляється гіршою, ніж будь-коли. В дійсності, як нещодавно висловився один фахівець, «середня тривалість життя нового сорту харчової культури тепер приблизно дорівнює тривалості життя нового запису поп-музики».

Сучасні культури генетично паралізовані, і з огляду на те, що природні хижаки настільки ефективні у пошуку їхніх слабкостей, навіть найпродуктивніші нові сорти колись доведеться забракувати. Для того, щоб встигати за шкідниками і хворобами рослин, що швидко розвиваються, вчені змушені постійно шукати у своїх парниках та генетичних банках насіння нові властивості, що зроблять можливим створення наступної «диво-культури», яка відіб'є напад чергового «диво-шкідника» і водночас дасть вищі врожаї для щораз більшої кількості людей. Але час від часу з новою хворо­бою чи шкідником не можна впоратися за допомогою жодного із генів, що зберігаються в резервуарах «полонених» властивостей рослини. Тоді єдиним порятунком є звернення до самої природи в пошуку нового і достатньо міцного «дикого родича» культивованої рослини. Завдяки жорстокій боротьбі у природному оточенні з чис­ленними хижаками без допомоги пестицидів, гербіцидів, фунгіцидів тощо ця дика рослина набула генетичної опірності, до вироблення якої його приручений і випещений міський родич уже не здатний.

Знайти такі дикі сорти — часто непроста справа. Генетики рослин буквально повинні повернутися до того місця на Землі, де культура, що перебуває у небезпеці, має свою генетичну «домівку», і шукати у сільській місцевості — іноді навколішки — її дикого родича. Ці генетичні батьківщини мають назву центрів генетичного розмаїття, або Вавіловських центрів, на честь Миколи Івановича Вавілова, російського генетика, який відкрив і