Читати книгу - "Земля у рівновазі, Альберт Гор"

Але ключ до зупинення руйнації і започаткування процесу від­новлення і одужання — у кардинальній зміні позицій та в усуненні постійного тиску, що спричинюється приростом населення, жадіб­ністю, недалекоглядністю і неправильно скерованим розвитком.

Насіння скрути

Ніщо нас так сильно не пов'язує із землею — з її ріками, ґрунтами та порами достатку — як їжа. Вона — щоденне нагадування про наш зв'язок з дивом життя. Тому недивно, що більшість світових релігій вимагають освячення їжі перед її вживанням.

Але скільки людей все ще відчувають цей зв'язок з їжею? Більшість з нас не виробляє власної їжі, а покладається на могутній і складний апарат, що приносить у наші супермаркети дивовижне розмаїття харчів з усіх куточків світу.

Битва за те, щоб вирвати у землі достатню кількість продоволь­ства, завжди була основним клопотом людського роду. Справді, багато істориків вважає, що перші найпростіші цивілізації орга­нізовувались довкола нової стратегії отримання їжі, яку тепер називаємо землеробством. Навіть до винаходу землеробства деякі з перших відомих форм людського спілкування, як-от наскельний живопис у Лако, виявляється, мали стосунок до їжі, зокрема до того, як отримати її за допомогою колективного полювання.

Ніхто не знає напевне, як і чому відбувся перехід від мисливства та збирання до осілого землеробства. Одна теорія, що набуває поши­рення, стверджує, що перша поява культивованого насіння близько 12 тис. років тому поблизу Єрихона, на території довкола Мертвого моря, збіглася з періодом кліматичної зміни, що зробила долину ріки Йордан сухішою і спекотнішою, ніж вона була, а це, у свою чергу, могло спонукати до вирощування зернових культур як альтернативи мисливству і збиранню. Та чи був цей винахід зумовлений кліматич­ною зміною, нестачею угідь для полювання або збирання, приростом населення чи просто повільною еволюцією знань про насіння та накопиченням досвіду методом спроб та помилок в окультуренні диких рослин, землеробство неухильно ставало основним методом отримання їжі від довкілля. І від самого початку, як ми побачимо, секрет успіху полягає у турботі про насіння.

Історія землеробства переплітається з історією людства. Кожне зростання розміру людських поселень супроводжувалося вдоско­наленням спільних зусиль виробляти, зберігати і розподіляти усе більші й більші кількості продовольства. Нові технології, як-от плуг та зрошувальний рівчак, вели до нового достатку, але й до нових проблем, як-от ґрунтова ерозія та накопичення солі в ґрунті. Прогрес був повільний, але постійний. Упродовж століть відношення кіль­кості населення до кількості продовольства залишалося відносно стабільним, причому обидві складові зростали у приблизно одна­ковому темпі. Але з настанням наукової революції у XVII та XVIII століттях кількість населення почала різко збільшуватись і вперше здалося вірогідним, що невдовзі воно зможе випередити здатність довкілля приносити достатню кількість їжі. Це побоювання сфор­мулював на початку XIX століття англійський політеконом Томас Мальтус; те, що він помилився, зумовлено низкою видатних науко­вих нововведень у сільськогосподарське виробництво. Мальтус правильно передбачив те, що населення зростатиме у геометричній прогресії, але не здогадувався про нашу здатність вдосконалювати в такому ж темпі сільськогосподарську технологію. Навіть сьогодні, за наявності у світі кількох країн, що потерпають від страшенного голоду, немає сумнівів, що використання більших земельних площ і новіших методів їх обробітку може значно збільшити кількість продовольства, виробленого на землі. Проблема, перед якою ми зараз стоїмо, є тому складнішою за ту, яку визначив Мальтус. В теорії забезпечення продовольством може триматися на одному рівні з кількістю населення ще дуже довго, але на практиці ми вирішили втекти від Мальтусової дилеми, уклавши ряд небезпечних угод з майбутнім, вартих театральної легенди про доктора Фаустуса, що супроводжувала народження наукової революції.

Про деякі з цих угод вже була мова, і ми починаємо розуміти, що чимало з найпоширеніших сучасних технічних методів, які витис­кали все більше продовольства з кожного врожаю, робили це за рахунок майбутньої родючості ґрунту. Наприклад, високопродук­тивні методи, що часто використовується на американському Середньому Заході, ослаблюють і за певний час розпилюють ґрунт настільки, що з кожним дощем змиваються великі кількості верхнього шару ґрунту і неухильно та різко знижується здатність майбутніх поколінь вирощувати таку ж кількість їжі на цій же землі. Широке застосування невідповідних методів зрошування часто призводить до такого накопичення солі в ґрунті, що він стає непридатним до використання і безплідним. А величезні кількості добрив та пести­цидів, що тепер повсюдно застосовуються у землеробстві, часто про­сочуються в ґрунтові води, отруюючи поля на багато прийдешніх століть.

Але ці проблеми мають місцевий і регіональний характер та можуть бути розв'язані за допомогою зміни методів землеробства. Проте зараз глобальна система, яка збирає потрібні сучасним людям ней­мовірні врожаї, стоїть перед справжньою стратегічною загрозою. Мальтуса непокоїло забезпечення продовольством; сьогодні ж нас мало б ще більше турбувати забезпечення насінням. Кожне зерно насіння (і саджанець) несе у собі те, що називають зародковою плаз­мою; вона містить не лише гени, а й усі особливі механізми, що конт­ролюють спадковість, визначають функції генів, а також встанов­люють схеми поєднання і прояву їхніх характеристик, — за словами експерта Стіва Вітта, «матеріал життя». Але майбутнє надійне забезпечення продовольством залежить від розмаїття цього неза­мінного матеріалу, і ми тепер ризикуємо зруйнувати зародкову плазму, суттєву для подальшої життєздатності культивованих куль­тур. Вирішальною для забезпечення продовольством є генетична опірність цих культур до масового руйнування хворобами рослин, шкідниками та змінами клімату. Для того, щоб підтримати генетичну опірність треба постійно вводити нові характеристики зародкової плазми, багато з яких знайдено лише у кількох диких місцях світу. Ці незахищені місця служать розплідником та скарбницею генетич­ної міцності, життєздатності та опірності. Але всі вони зараз пере­бувають у великій небезпеці. Справді, первинні джерела усіх наших основних харчових культур систематично зазнають руйнації. Ця небезпека усвідомлюється агрономами лише зараз; однин з них — Те-Тзу Чанг, голова Міжнародного центру збереження генів рису на Філіппінах, де зберігається 86 тис. сортів рису. У часопису «Нешнл Джеогрефік» він повідомив: «Те, що люди називають прогресом, — дамби ГЕС, дороги, лісозаготівля, колонізація, сучасне сільське господарство, — ставить нас перед проблемою надійного забезпечення продовольством. Ми усюди втрачаємо дикі рисові місцевості і давні акліматизовані культури».

Ясна річ, біотехнологія для певності створює нові сорти культур з дивовижними властивостями, як-от однорідність, висока врожай­ність і навіть природна опірність до хвороб рослин та шкідників. Але ми ще не побачили жорстокої правди того, що створювані нами у лабораторіях нові сорти культур швидко стають вразливі до своїх природних ворогів, які стрімко розвиваються, іноді лише за кілька вегетаційних періодів. І хоч їхня генетична опірність підсилена новими генами, що прищеплюються промисловим сортам кожних кілька років, багато з генів, придатних для збільшення життєздат­ності харчових культур, існують лише у дикій природі.

Культури,