Читати книгу - "Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець"

Розповісти щось про свої таємничі справи хлопець пообіцяв завтра ж. Та наступного дня він не з’явився на заняттях. А що Амон не жив у гуртожитку, то Рен і не знала, куди він міг завіятися.

Минуло ще кілька днів, і директорка оголосила важливий збір.

Переповнений внутрішній двір Академії шалено нагадував Рен про її першу практику. Щоправда, тепер вона почувалася в цьому натовпі куди звичніше. Краєм ока дівчина помітила Медею, яка вже повернулась і зараз шепотіла щось на вухо Тессові. Біля них зібралось кілька зникальників — не схоже, що після злощасної ночі Медея втратила свій вплив на потенційних жертв синдрому. Рен невесело замислилася, що тепер доведеться знову вчитися з особою, котра ледь не перерізала їй горло. Вона заправила за вуха незвично темне волосся — фарба після перевтілення в Медею ще остаточно не вимилась — і прислухалась до слів директорки.

— Маємо для вас кілька новин! — повідомила Аматерасу.

Обіруч від неї стояли і викладачі, серед яких дівчина помітила широку усмішку доцента Торарея — його радісне збудження переконувало, що принаймні одна новина має стосуватися нового викладача.

— Передусім дозвольте вас привітати: всі живі, переважно здорові і часом відповідально ставляться до навчання. Тож ми дійшли висновку, що ви готові продовжувати, — Аматерасу зробила значущу паузу. — Рівно за два тижні ми знімемо наступний ліміт.

Цього разу голос директорки потонув у збудженому шумі. Студенти раділи, перешіптувались або стурбовано роззирались, та байдужих облич не лишилось. Рен уже знала, що ліміти в Академії обмежували божественні сили, щоб усі тутешні мешканці могли потрохи освоюватись і до пори уникати небезпек, які ховались у глибинах їхніх душ.

— Зі зняттям ліміту вводиться заборона на проникнення, оскільки вони надто небезпечні в сукупності з напливом нових сил… А тепер дозвольте представити: ваш новий викладач — пан доцент Торарей, — Аматерасу жестом показала в бік уже знайомого Рен чоловіка, який із захватом позирав на студентський натовп.

— Я викладатиму стихії. Дочекатися не можу початку наших занять! — заявив новий викладач і твердо пообіцяв: — Ви в мене бідні будете. Всі.

— Дякую, йдемо далі, — буденно кивнула директорка. — З нагоди того, що ви дожили до зняття ліміту, а викладачі зібрались у повному складі і ми відновили бальну залу, починаємо підготовку до свята.

Цього разу заклик до тиші не зміг здолати студентських овацій.

— Бал — це ж

Дівчинка, яка завжди була першою (після Амона), коли йшлося про розваги, цього разу не зраділа.

— Ага. Це той самий бал, — у її голосі не чулося захвату. Як, утім, і в голосі директорки.

— Отже, ми побачимо легендарне свято та найяскравішу традицію Академії, — усміхнулася Рен і помітила блідість одногрупниці. — Ти недобре почуваєшся?

— Та ні, пречудово, — Нікта замислено роздивлялася щось удалині. — Бал Трьох Гостей… Знаєш, чому його так називають?

— Мабуть, тоді хтось приходить у гості, і він…

— Не він.

Після урочистого оголошення Нікта одразу ж зазирнула до директорки, тож Рен знудьговано гуляла коридором, чекаючи на неї, щоб разом вирушити в бібліотеку. Коли двері нарешті відчинились, дівчина встигла ненароком почути шматок розмови:

— …не посміють. Правила на нашому боці. Прецедентів не було, — швидко і впевнено говорила Аматерасу.

— Добре. Зі свого боку обіцяю бездоганну стриманість. Хорошого дня.

Міднокоса Ромі вистрибом вибігла з кабінету.

— Сталося щось хороше? — поцікавилась Рен.

— Не сталося нічого поганого — цього вже досить! — енергійно заявила Нікта. Її очі золотіли особливо яскраво, наче вона щойно їх підсвітила. — Уперед! Вчитися!

Проте сказати «вчитися» було легше, ніж серйозно засісти за книжки.

— Дощ добряче відволікає, — Рен перегорнула сторінку підручника з історії Академії і глянула у вікно. Краплі стукотіли гучно й безперестанно.

Нікта відгукнулася невиразним бурмотінням з-під шарфа. Зіґфрід виявився багатослівнішим:

— Слухай, Савітрі, а може, ти помрієш про те, щоб зараз вийшло сонце, і здійсниш це?

— Ти так знущаєшся чи дійсно не запам’ятав базових правил? — хмикнула Рен. — У мене не вийде. Мрієростам заборонено вирощувати власні бажання. Та й зміна погоди вимагає шалених ресурсів.

Зіґфрід криво посміхнувся.

— Але ти освоювала це в коледжі. Я так розумію, що не один рік. То скажи мені: для чого шліфувати вміння, яке нічим не може прислужитися тобі — лише іншим?

— Саме для цього. Воно може прислужитися іншим. А ще — це дуже особливе відчуття.

— То чому власні мрії — не можна? — Нікта визирнула з-за підручника. — Це ж так зручно! Просвіти нас, о найкраща випускнице коледжу мрієростів! Бо Лакшмі з її постійними хворобами навряд чи колись навчить нас хоч чогось.

— Той, хто вирощує власні мрії, загине від них чи щось таке. А ще є віддача за перевищення своїх повноважень і порушення природного перебігу подій… Це занотовано ще в найдавніших правилах мрієростів.

— Обожнюю ці старовинні штуки: там як не смерть, то все буде дуже зле, — Нікта постукала вказівним пальцем по обкладинці книги зі срібним тисненням. — Ось тут написано про сотні домовленостей між богами, вищими силами, людьми, студентами, Стовпами, Мойрами… і жодна з них не витримала перевірки часом. Ну майже.

— А ті, які витримали, зберігають нам життя, — кинув Зіґфрід.

— Я найкраще запам’ятала те, що колись Академія не приймала жінок, бо вважалося, бачте, що вони не можуть стати повноцінними божествами, — Нікта закотила очі. — Так і уявляю ці самовдоволені пики…

— Як завжди, розважаєтесь? Я вас із сусіднього відділу чую! — Закс підійшов до гурту і ковзнув поглядом по закритих книгах. — Ромі, то коли був підписаний договір між Академією і Стовпами про нейтралітет?

— Ммм… на