Читати книгу - "Вмираюче світло, Джордж Мартін"

Руарк попрямував до дверей.

- Руарку, - гукнув його Вікарі. - Зачекайте.

Кімдіссец зупинився.

Вікарі обернувся до свого тейну.

– Він має знати. Якщо ми зазнаємо поразки...

- Цього не станеться!

– Якщо ми зазнаємо поразки, вони полюватимуть на них. Гарс, кимдиссец повинен знати. Це стосується його.

- Ти ж знаєш, що буде. На Тобері, на Вулфхеймі, на Ешелліні, по всій Окраїні він і подібні йому будуть поширювати брехню. Усіх кавалаанців вони зобразять брейтами. Вони завжди так діють, ці перевертні. - У голосі Джанасека вже не звучав той жорстокий гумор, з яким він підколював Дерка, тепер він був серйозним.

- Його життя покладено на карту разом із життям Гвен, - сказав Вікарі. – Вони мають усе знати.

- Всі?

- Зараз не час натяків, - сказав Вікарі.

Руарк та Гвен заговорили одночасно.

– Джаан, що… – почала вона.

– Натяки, життя, полювання – що це означає? Кажіть!

Джаан Вікарі повернувся до них і почав розповідати.

7

- Дерк, не може бути, щоб ви говорили серйозно. Ні, я в це не вірю. Я завжди думав, так-так, думав, що ви краще за них. І ви це кажете мені? Ні, мені наснилося. Крайня дурість!

Руарк трохи прийшов до тями. У довгому халаті з зеленого шовку, розшитому совами, він більше був схожий на самого себе, хоч і виглядав аж ніяк недоречно в безладді робочої кімнати. Він сидів на високому стільці спиною до екранів комп'ютерної секції, схрестивши ноги в шльопанцях і стискаючи пухкими пальцями запітнілий стакан із зеленим кимдиским вином. Позаду нього стояли пляшка і дві порожні склянки.

Дерк сидів на робочому столі з широкою пластиковою кришкою, схрестивши під собою ноги, спершись на комплект датчиків. Він розчистив собі місце, відсунувши прилади в один бік, а стопку паперів і слайдів – в іншу. У кімнаті панував неймовірний безлад.

- Нічого дурного я тут не бачу, - уперто повторив він, продовжуючи розглядати робочу кімнату, яку бачив уперше. Вона була приблизно такого ж розміру, як вітальня кавалаанців, але здавалася набагато меншою. Секція невеликих комп'ютерів займала одну стіну. На протилежній стіні висіла величезна різнокольорова карта Уорлорна, поцяткована прапорцями і кольоровими позначками. Між ними містилися три робочі столи. Тут Гвен і Руарк обробляли дані, зібрані в лісах планети Фестивалю, що вмирає. Дерку здавалося, що це приміщення дуже нагадує військовий штаб.

Він усе ще не розумів, навіщо вони прийшли сюди. Після довгих пояснень Вікарі та уїдливої ​​дискусії між Руарком та двома кавалаанцями кімдіссец пішов, прихопивши з собою Дерка. Для розмови з Гвен час здавався непридатним. Але, як тільки Руарк переодягся і трохи заспокоїв нерви ковтком вина, він одразу почав наполегливо кликати Дерка піднятися з ним нагору до робочої кімнати. Руарк узяв із собою три келихи, але пив лише він один. Дерк ще не забув, як на нього подіяло це вино минулого разу, та й про завтрашній день треба було подумати – він мав бути у формі. А якщо кімдіське вино мішається з кавалаанським приблизно так само, як сам кімдіссец взаємодіє з кавалаанцями, то пити його зараз рівносильно самогубству.

Тож Руарк пив один.

- Дурість полягає в тому, що ви збираєтеся битися на дуелі як кавалаанець, - пояснив він, зробивши ковток зеленого вина. – Я чую, як я говорю це, і не можу собі повірити! Джаантоні – так. Гарсі - безперечно, і, звичайно, брейти, ці тварини, які ненавидять все незрозуміле, жорстокі ґвалтівники. Але ж ви! Дерк, ви – людина з Авалона, все це не варте вас. Подумайте, я благаю, так, я благаю вас заради мене, заради Гвен, заради вас, зрештою. Невже ви не жартуєте? Скажіть мені, я мушу знати. Ви жили на самому Авалоні! Ви виросли на планеті, де знаходиться Академія Знань Людини, так, Інститут Видів Розуму теж. Світ Томаса Чанга, батьківщина Методу Клерономаса, вся історія, усі знання, як ніде більше, за винятком, можливо. Старої Землі та Новоострів'я. Ви освічена людина, ви багато подорожували, бачили різні планети, розкидані по галактиці людей. Так! Ви розумієте, ви повинні зрозуміти, чи не так? Так!

Дерк насупився.

- Аркін, зрозумійте, не я вигадав цю дуель. Все трапилося через безглузде непорозуміння. Я вибачався, але Бретан і слухати не хотів. Що мені лишається робити?

– Хіба не зрозуміло? Тікати, звичайно. Взяти милу Гвен і бігти, покинути Уорлорн. Якомога швидше. Ви повинні це зробити заради неї, Дерк, ви знаєте. Ви потрібні їй, та, крім вас, ніхто не може їй допомогти. І як ви їй допомагаєте? Тим, що збираєтеся стати таким самим, як Джаан? Вбиваючи себе, так? Скажіть мені, Дерк, скажіть.

Все знову сплуталося. Коли Дерк пив вино з Джанасеком та Вікарі, у нього з'явилося відчуття ясності, легкості. Але тепер Руарк знову вселив у нього сум'яття.

- Не знаю, - відповів Дерк. – Я ж відмовився від захисту Джаана, отже, маю захищати себе сам, чи не так? Я сам за себе відповідаю. Сам зробив вибір зброї. Дуель має відбутися! Хіба я тепер можу втекти?

- Звісно, ​​можете, - наполягав Руарк. – Хто вас зупинить? Який закон, га? На Уорлорні немає законів, немає. Істинна правда! Хіба закон велить цим чудовиськам полювати на нас? Ні, закону немає, звідси всі проблеми. Але ви не повинні битися на дуелі, якщо не хочете.

Клацнув замок дверей. З'явилася Гвен. Очі Дерка звузилися, а Руарк розцвів у посмішці.

- Ах, Гвен, - вигукнув кімдіссец. - Допоможи мені надумати т'Ларієна. Цей справжній дурень збирається брати участь у дуелі, ніби він сам Гарсі.

Гвен підійшла і зупинилася між ними. На ній були штани з хамелеонової тканини (темно-сірі на той момент) та чорний пуловер. Зелений шарф пов'язував її волосся у вузол. Очі дивилися серйозно.

- Я сказала їм, що спустюся вниз, щоб пропрацювати деякі дані, - пробурмотіла вона, нервово облизнувши губи кінчиком язика. – Не знаю, як бути. Я запитала Гарса про Бретана Брейте Лантрі. Дерк, він сказав, що тебе завтра майже напевно вб'ють.

У Дерка мороз пробіг шкірою.

— Я знаю, — озвався він. - Але це нічого не змінює, Гвен. Я хотів сказати, що, якби мені була потрібна просто безпека, я став би корарієлом айронджейдів, вірно?

Вона кивнула головою.

– Так. Але ти відмовився. Чому?

– А що ти казала у лісі? А потім? Про імена? Я не хотів ставати чиєюсь власністю. Я – не корарієл.

Він дивився на неї. Її обличчя затьмарилося, вона опустила очі на срібний браслет.

- Я розумію, - прошепотіла вона ледве чутним голосом.

- А я ні, - пирхнув Руарк. - Тоді