Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

— Ненавиджу тебе, — шепочу і йду геть з кухні.

— Трясця, — чую, як лається Даніель, але не звертаю на це увагу і взуваю кросівки, хапаючи свою сумку з речами.

Вибігаю з квартири Мії надвір і впевнено крокую в бік дому. Вже темніє, і дорогу освічують вуличні ліхтарики, але навіть це мене не зупинить.

— Амелія!

Даніель мене кличе, швидко йдучи за мною, але я вперто йду далі і навіть не звертаю на нього увагу.

— Амеліє, зупинись!

— Котися під три чорти, Даніель.

Не можу повірити в те, що це все правда.

— Та стій же ти!

Він підбігає і хапає мене за руку, але я забираю її, хутко повертаюся і даю йому ляпаса. Щока Даніеля вмить починає червоніти, а його щелепа напружується. Він починає злитися.

— Чому ти нічого мені не розповів? Скільки ти ще збирався мене дурити? Ми могли обговорити все і дійти якоїсь згоди, або навіть не починати ці кляті стосунки! — він мовчить. — Ти сам все зіпсував своїм мовчанням, Даніель! Це не те, про що варто було мовчати!

— Все сказала? — запитав він, зупинивши свій погляд на моїх очах.

— Так!

— Сідай в автомобіль. Нам потрібно поговорити.

— Нам немає про що говорити.

— Амеліє, сядь, будь ласка! — Даніель вперше підняв свій тон голосу, від чого я здивувалася. — Дідько... — хлопець зробив декілька маленьких кроків назад, опустивши погляд до землі, після чого знову підняв очі. — Просто сядь. Все не так, як ти думаєш.

— Чи не здається тобі ця фраза занадто дурною?

— Амеліє.

Я закотила очі і, нічого не сказавши, просто пішла до його автомобіля. Відчинивши двері, я сіла на сидіння і чекала, доки Даніель сяде за кермо. Він щось пробурмотів, дивлячись в небо, і нарешті пішов в мій бік.

Хлопець тихо сів за кермо, після чого завів двигун і автомобіль поїхав до мого будинку. Ми їхали в тишині, аж доки хлопець не зупинився. Я чекала, поки він порушить цю гнітючу тишу.

— Ніколас не мій син.

— Як я можу в це повірити?

Даніель важко видихає повітря.

— Просто повір мені. Якби він дійсно був моїм сином... Дідько. Я б ніколи не залишив свою дитину з матір'ю. Навіть якби це був випадковий зв'язок. Ти думаєш я здатен на таке?

— І хто ж його батько?

— Я не можу сказати цього. Це секрет Мії, а не мій.

Хлопець нарешті підняв на мене свій погляд, сподіваючись, що я відчеплюсь від нього. Але цього не буде. Не на ту натрапив.

— Я хочу тобі повірити, але не можу. Це все занадто для мене. Я не можу одразу ж повірити в те, що ти, зовсім чужа людина для цього хлопчика, будеш просто так доглядати за ним і його матір'ю. Мені потрібен час для цього.

Я збираюся відчинити двері і вийти з автомобіля, коли слова Даніеля мене зупиняють.

— Маркус.

Моя рука так і залишається на ручці дверей, коли я повертаюся обличчям до Даніеля.

— Що?

— Маркус. Він батько Ніколаса.

Відпускаю ручку дверей, дивлячись кудись прямо.

Не можу в це повірити.

— Маркус? — знову дивлюся на Даніеля. — Але ж... Вони зовсім не схожі. Навіть характерами. Він повна копія Мії.

— За вийнятком очей.. — Даніель зустрічається зі мною поглядами. — Нік успадкував очі Маркуса.

Спогади*

Зайшовши на кухню, я привіталася з персоналом, який прибирав кухню, і пішла до Маркуса.

— Привіт, Амеліє, — посміхається він.

Маркус був високим, трішки вище ніж Даніель, із голубими очима, наче небо, де можна було помітити крапельки зеленого кольору навколо зіниць, і чорним волоссям, наче вугілля.

***

— Слухайся Амелію, Ніколас. Я прийду до вас за п'ятнадцять хвилин.

Мія ховається десь за барною стійкою і я дивлюся на маленького хлопчика. Він уважно розглядає мене своїми великими голубими очима, де був помітний зелений колір навколо зіниць, і я вже співчуваю дівчатам, які будуть закохані в нього по самі вуха.

— Ну що, Нікі, ходімо? — беру його за маленьку долоню і веду в бік ліфту.
 

Зараз*

— Господи... — на очах накопичуються сльози. — Але як?

— На останньому курсі університету ми з хлопцями пішли відсвяткувати день народження Адама. Ми були в клубі, де Маркус познайомився з Мією, і вони переспали. Це був випадковий зв'язок, і я не знаю, чим думав цей бовдур коли спав з нею. Він був не зовсім тверезим, але достатньо свідомим, аби зрозуміти, що зробив величезну помилку, коли не скористався захистом. Мія розповідала, що думала, ніби вона безплідна — так їй казали лікарі. Але після цього вона завагітніла.

Я важко ковтаю, відчуваючи як по щоках течуть перші сльози.

— Ніхто нічого не знав про неї та Ніколаса, аж доки вона не прийшла до мого готелю, влаштуватися на роботу. Тоді я тільки його побудував і повністю набирав персонал. Я довірив цю справу пані Вернер, тому навіть не знав, що вона влаштувала Мію на роботу. Пройшло багато часу, перш ніж я зустрів її в коридорі готелю. На той час я не бував там так часто, тому що в мене майже не було на це часу. Вона розмовляла по телефону з лікарем. У Ніколаса виявили проблеми з дихальними шляхами. Я одразу ж впізнав її. Його привела мати Мії, бо змушена була йти на роботу і не могла взяти Ніколаса з собою. Він був такий змучений, Амеліє... Я мало не заплакав, коли побачив наскільки він схожий на Мію, і який він ще маленький, а вже стикнувся з такими проблемами.

Даніель видихнув повітря з легень і витер сльозу на своїй щоці.

— Коли вона взяла його на руки, він важко дихав. Я не міг більше стояти осторонь і підійшов до неї. Ти би бачила з яким жахом Мія поглянула на мене... Мені знадобилося декілька секунд, аби зрозуміти все. Нікі було тоді більше року, тому мені не потрібно було бути генієм, аби скласти пазли в голові. Мені вистачило побачити очі хлопчика. Я напряму запитався у неї, аби впевнитися у своїх здогадках.

Даніель знову витер сльозу і я хотіла взяти його за руку, щоб підтримати, але він прибрав долоню подалі від моєї.