Читати книгу - "Не дивись мені в очі, Наталі Ліон"

Через два тижні, коли лікар дає дозвіл на транспортування, Анна, разом з матірю летить в Німеччину, де вона буде проходити  реабілітацію. Я пообіцяв прилетіти пізніше, коли трохи розгребу нагальні питання.

А ще мені не дає спокою автомобіль, а точніша та істота, яка збила Анну. Я чомусь впевнений, що це була не випадковість. Або в мене параноя.

Все ж,  я повинен знайти винуватця аварії чого б це мені не коштувало.

Через декілька днів я дізнаюсь по своїх каналах, що автомобіль, який наїхав на Анну вже місяць, як в розшуку. Номери фальшиві. Може це лише збіг, але  я більше не вірю  в такі випадковості. Хтось зарання це спланував. Тільки навіщо і для чого це все?

Найперше мої підозри падають на Богдана. Цей виродок погрожував нас знищити, а я і не подумав, що його слова можуть прозвучати так буквально. От же гнида!

Кров починає закипати в моїх жилах. В мене відразу виникає непереборне бажання розмазати його по стіні.

- Дмитро, машину під офіс. Терміново, - наказую водієві, а сам кулею вилітаю з кабінету.

- Юля, до кінця дня мене не буде. Перенеси зустрічі, - повідомляю секретарці і направляюсь до ліфту.

- Добре, Владиславе Андрійовичу. Щось трапилось? - доноситься її голос, але я зникаю за зачиненими дверима.

Трапилось! Хтось взяв на себе дуже багато обов’язків по керуванню людськими життями.

Я не знаю де шукати цього мерзотника, тому їду прямо під мерію. Не маючи зеленого поняття, як він виглядає дістаю телефон і заходжу в соцмережі. По моєму він хвалився, що його батько заступник мера…Подивимось.

Білозерський Роман Валерійович. Оце пика… Їх всіх так розпирає від надмірної влади? А ось і його нащадок…Значить оце щеня нам погрожувало?

- Дмитро, тут зупинись. Далі я сам.