Читати книгу - "Моє зведене прокляття, Анастасія Соловйова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Алекс
Даша підходить до столика і хоче мене поцілувати, але я не дозволяю. Вона намагається приховати образу, посміхається тремтячими губами і сідає навпроти мене. Замовляє мохіто. Бачу, що вона дуже напружена, і вирішую не тягнути кота за причинне місце.
— Любий, ти все ще на мене сердишся? — жалібно питає Даша.
— Ні.
— Ну, пробач мені, будь ласка! Я правда думала, що це терміновий дзвінок, адже я знаю, що ви зі зведеною сестрою не спілкуєтеся! — тараторить Даша.
Мене дратують її фальшиві вибачення. Жіноча цікавість і стервозність — ось чому вона взяла мій телефон без попиту. І ревнощі, звичайно. Дрібне почуття, яке позбавляє розуму.
— Ти не знала, що то моя сестра.
Даша продовжує істерити, голосно та театрально схлипувати, каятися у всіх гріхах і запевняти, що вона дуже шкодує про свою помилку.
— Досить, — піднімаю руку, зупиняючи її потік свідомості. — Ми бачимося востаннє.
— Тобто? — шморгає вона носом.
— Це кінець, Дашо. Ти знала, що мої особисті речі чіпати не можна. Але ти все одно відповіла на дзвінок. Ще й пароль від мого телефону якимось чином підглянула.
— Я його випадково побачила... Але невже тобі є що приховувати? — приголомшено ляскає вона віями. — Ти знайшов іншу? У цьому вся справа? Невже ти запал на зведену сестру? Я бачила її фотки в соцмережах, вона не дуже й гарна.
— Моє особисте життя тебе не торкається. Ми одразу домовилися, що у нас тільки секс без зобов'язань. І нічого більше. А ти мозок мені трахати намагаєшся.
— Це ти домовився, а не я! — скрикує вона. — Ми майже місяць зустрічаємося, невже для тебе це нічого не значить?
— Мені було добре з тобою. До того моменту, поки ти не торкнулася мого телефону. Тож ми більше не побачимося, Дашо. Нехай у тебе все в житті складеться, — говорю я щиро. Дівчина вона непогана, я давно її знаю, але деякі вчинки вибачити неможливо.
— Почекай, не йди, — благає. По її щоках біжать сльози. Даша не прикидається, я знаю. — Це був одиничний випадок, безглузда помилка. Я більше ніколи не доторкнуся до твоїх речей. Обіцяю!
— Дашо, не принижуйся. Ні до чого це. Та й не поможе.
Її обличчя витягується, в очах з'являється розгубленість і біль, вона тягне до мене руку, а потім, одумавшись, опускає.
— Я закохалася в тебе… — вимовляє вона потьмянілим голосом. — А ти нічого не помітив. Ти нікого довкола не помічаєш… Я це знала, але все одно на щось сподівалася. Дурепа…
Даша закриває обличчя руками, щоб я не бачив її поразки.
Вона права. Я не помітив її почуттів. Думав, ми просто добре проводимо час, без надій та очікувань.
Даша не перша, хто вказав на мою неуважність та відстороненість. Спочатку Міка озвучила свої претензії, потім батько потрапив до лікарні з перевтомою, хоча я міг цьому запобігти. Він говорив мені про проблеми з компанією та про те, що останнім часом погано спить.
Я пропустив його скарги. Тому в лікарні зазнав не тільки страху за рідну людину, а й тягар провини. І лише в обіймах Мікі відчув спокій. Вона була такою близькою та рідною, що я не зміг впоратися зі своїми бажаннями. Забувся.
Повертаюсь додому. Скасовую зустріч із Романом. Я мушу відвідати батька.
— Привіт! — усміхається він. Тато відкладає книгу і підводиться, щоб потиснути мені руку. Але натомість я обіймаю його і плескаю по спині. — Що ти тут робиш?
— Мимо проїжджав, — усміхаюся я.
— Про здоров'я моє піклуєшся? Варто мені було свідомість втратити на кілька секунд, як всі довкола заметушилися, — невдоволено бурмоче він. Батько не любить визнавати свою слабкість.
— Ти прислухався до поради лікарів? — дивлюся на вікна будинку. Цікаво, чи Міка тут? Три дні минуло після нашої розмови у лікарні. Вона тоді від мене втекла. Трималася відсторонено та закрито.
— Так. Ми з Інгою відпочинемо в Карлових Варах кілька тижнів.
— Це вірне рішення. Коли ви відлітаєте?
— Та цієї неділі. Мій заступник має з усіма справами розібратись. Ну а якщо ні, — тато розводить руками. — Подивимося та щось придумаємо. Здоров'я важливіше за бізнес.
А раніше батько мислив зовсім інакше. Для нього компанія була важливішою за здоров'я, друзів, дружину та навіть власного сина. Смішно, ніколи не вірив у те, що люди здатні змінитися.
— Істину кажеш, — киваю. — Давай я відвезу вас з Інгою в аеропорт.
— Та навіщо? Я Вовку викличу.
Так звуть татового водія. Я Володимира Степановича давно знаю, він мене до школи возив.
— Ні, я хочу тебе провести. Я наполягаю.
Це через провину, яка за горлянку мене схопила. Хочеться загладити свою помилку, виявити до батька увагу невластивими мені способами.
— Ну, раз наполягаєш, — усміхається батько.
Надворі вечоріє. Стає сиро та холодно. Ми йдемо у вітальню, я п'ю зелений чай і слухаю великі роздуми про геополітику та економіку. Зрідка ківаю. Перебивати батька не хочу, нехай висловиться, якщо йому настільки цікаві ці нудні теми.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моє зведене прокляття, Анастасія Соловйова», після закриття браузера.