Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Віко, так не можна, — бідолашна тітка Роза, так переймається! — Він учинив жахливо, але ж ти знала, що він ніколи не одружиться з тобою!

— Ні, не знала. Я думала, він мене любить.

— Він тебе любить, рідна моя. Але…

— Але недостатньо, аби послати під три чорти всю поважну єврейську родину з її грішми, ксенофобськими упередженнями й фашистськими ідеями?

— Мабуть, так. Дженна — дочка Моріса й Фіони, одна з них, а ти… Усі були проти, він просто не зміг піти проти всіх.

— Гадаєш, мені цього недостатньо? Він зрадив мене. Я не хочу більше його бачити. І не хочу більше про це говорити. Мені потрібен чоловік, який може все. Тому я переб'юся й без Гарольда, невелике щастя.

Я більше не бачила його потому, як і нікого з тих осоружних Розиних родичів. Я нічого не знаю про нього досі, може, він уже помер, хтозна? Досить того, що для мене він помер — саме того вечора, коли сказав: «За два тижні в мене весілля».

І от тепер я знову блукаю садом. Це зовсім інший сад, але все одно. Мені бракує зараз тільки великого Сонячного Кота, хижого і прекрасного. Я гладила б його хутро і якось заспокоїлась би. Та розмова з Луїсом збентежила мене. А ще мене дратує Керстін Бартон. Так дратує, що пісня джунглів видзвонює мені в скронях. Вона небезпечна, я відчуваю небезпеку, що хвилями йде від неї. Тому я хочу її вбити. Закон джунглів: убий ворога. Керстін Бартон мені ворог, я відчуваю. Ще тоді, коли наші погляди зустрілись, я вже знала: вона ворог. Вона уособлює весь той світ, від якого я тікаю й тікатиму, доки стане сил.

— Міс Величко!

Це вона. Стоїть і всміхається фальшивою посмішкою, але тут моя територія. Я не хочу нікого тут бачити.

— Я не буду говорити з вами, агенте Бартон.

— Дозвольте спитати: чому?

— Ви мені не подобаєтесь.

— Це не причина.

— Для мене — причина. Ви прийшли, аби звинуватити мене в усіх смертних гріхах. Так вам легше буде закрити справу — ви знайшли людину, на яку можна все звалити. Ні Брекстони, ні Гікслі, ні навіть Ед на цю роль не годяться, бо занадто багаті та впливові. А от нікому не цікава лікарка — саме те, що треба, так?

— Власне, ні. Може, присядемо?

Вона сідає на лавку, я опускаюся в траву. Мені краще так, спиною до нагрітого сонцем стовбура. Вона не переможе, бо тут я на своїй території.

— Вам доведеться відповісти на мої запитання, міс Величко. Я можу називати вас Торі? Так от, я проводжу розслідування катастрофи літака. Я вас не зацікавила? Добре. Що ви скажете на таке: той літак був єдиним, що летів у той час, квитки були розкуплені на всі рейси в цьому напрямку — через той клятий футбольний матч, знаєте? Раз на рік цей напрямок стає пріоритетним для тисяч фанатів.

— Навіщо ви мені це розповідаєте?

— Уламків літака немає на тому місці, де вони мають бути за вашими свідченнями, але я точно знаю, що літак був, він упав згідно з розкладом, і всі розповіли мені правду — всі, крім вас, Торі. Ви даремно впираєтесь. Я хочу почути вашу версію.

— Я не хочу з вами говорити.

— Ви розумієте, що цим ви тільки шкодите собі?

— Я розумію тільки одне. У тому літаку мали летіти ви, агенте Бартон. Але полетіла я. Хтось страшенно впливовий натиснув на мого шефа — і він наказав мені сісти на той літак. І ті молодчики шукали не мене, а вас, агенте Бартон. Це саме ви вештались тими лісами і псували бізнес Скаженому Педро. А ви замість себе підставили мене. От тільки не вийшло у вас нічого.

— Ви збожеволіли?

— Ні. Просто тепер картинка зійшлась. Ед говорив мені, і Луїс теж: їх били і питали про мене — так, наче давно знали, наче я бувала тут. Але я тут ніколи не була, а от ви були. Чи гадаєте, що є ще хтось із такою фізіономією?

Вона заплющує очі, наче від удару. Маєш, красуне, здачі не треба. Просто так збіглось, а Ед, і Гікслі, і Брекстони були просто так, статистами. Випадково опинилися не в тому місці не в той час. Значить, такі збіги бувають, але не більше.

— Гаразд. Поговоримо про це пізніше.

— Ні, міс Бартон. Я не хочу з вами говорити. Я не хочу мати справу з людьми, які підставляють своїх співгромадян, хоча їхня робота полягає в тому, щоб захищати. Ви отримуєте платню з тих податків, які я плачу, і мене ж підставляєте. Ви послали на смерть дев'ятьох людей — я включаю сюди й екіпаж. І зробили це у своїх приватних інтересах. Я не хочу з вами говорити. Ідіть геть, ви мені неприємні.

Я підводжуся й іду вглиб саду. Я хочу, аби вітер очистив мене, бо та Керстін мене збентежила й засмутила. Я завжди дратуюсь, коли стикаюся з чимось таким… непоправним. А тут бачите що: спецслужби завжди мали розмінною монетою життя своїх співгромадян. Кожен з нас може стати витратним матеріалом — і нічого з цим не поробиш. Вони прикриваються інтересами держави, на їхньому боці сила. А от правда? Правда на чиєму боці?

Чиїсь дужі руки хапають мене за плечі, вигинають мене — що це таке, Господи? Ніж входить у моє тіло так холодно й жорстоко… і так боляче… Так боляче! І я нічого не вдію. І очі Та-Іньї повні сліз, вона торкається мого волосся. Я знала, що ми зустрінемось, та не знала, що так скоро. Шкода. Так шкода. Я ще не всі дороги витоптала, я… Немає значення, бо ось вона, Та-Іньї, бере мене за руку. Та я не можу підвестись.

— Ще не час. Я скажу тобі, коли, — сльози в її очах, такі холодні, капають на мої груди. — Я скажу тобі, коли.

— Та-Іньї!

Я пливу, пливу кудись — не час? Що — не час? Не знаю. Тільки зелений присмерк закриває мені обличчя. Тільки блакитні очі хижого кота дивляться на мене співчутливо й розпачливо.

— Торі! Ні, Боже ж мій, Торі!

— Містере Краузе,