Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Це ви! Ви з вашими клятими іграми! Ви підставили її, це вона замість вас дістала ножа! Ви не мали права так чинити!

— Так. Мені шкода. Я не знала, що так станеться.

— Тепер знаєте. — Луїс оскаженів, я чую. — І якщо ви думаєте, що вам це зійде з рук, то помиляєтесь. Я життя покладу, аби дістати вас — де б ви не були, агенте Бартон.

— Гадаю, вам краще заспокоїтись. Думаю, з міс Величко все буде гаразд. Я викликала літак, її переправлять до нашого центру й лікуватимуть.

— Ні. Вона лікуватиметься в нашій лікарні.

— Містере Домінґес, це небезпечно для неї. Ви не пригадуєте нічого? Саме вона вбила місцевого кокаїнового короля. Зрештою, ви можете полетіти з нею.

— Гаразд.

Летіти? Куди летіти? Я не хочу на літак, нізащо в світі! Я маю їм це сказати, доки вони… Чорт, як мені боляче!

— Еде! — його ім'я коротше, хай Луїс вибачає. — Ні!

— Тихо, люба, все буде добре, ось побачиш!

Нічого не буде добре. Якщо ми втрьох сядемо на той літак, нічого не буде добре, ніколи. Але я не можу йому це пояснити. Я просто знаю: це пастка. Велика пастка на великих котів.

Я періодично провалююсь у темряву, але десь краєчком мозку усвідомлюю: я вже в літаку, Ед тримає мене за руку. Як лікар я розумію, що поранення смертельне, ніж увійшов у груди, пробивши легені, та я чомусь іще жива. І біль трохи відпускає мене. Я вже можу чути окремі голоси, от тільки літак дуже гуде. Та все одно розмова долітає до мене, і я стаю непомітна, як міль.

— Ні. Тату, я везу їх трьох. Так, зможемо. Чорт забирай, я не знала, що так станеться! Ні, тут щось дивне відбувається, по приїзді сам побачиш. Так, мертвий. Гадаю, вона знає. Гаразд.

Якби мотор літака так не ревів, я б почула й того, в телефоні, а так розмова така собі, половинна. Але з того, що я почула, можна зробити висновок: ми летимо в пастку. Де Луїс?

Ед здригається і схиляється до мене. Він зовсім поряд, і мені це подобається.

— Де Луїс?

— Тут. Зараз прийде.

— Нам треба тікати.

— Торі, ти поранена!

— Скоро зі мною все буде гаразд. Пам'ятаєш, хлопці Педро поламали тобі руку? За скільки вона зрослася? За кілька годин. Ми змінились. Я незабаром буду в порядку. Треба тікати звідси. Якщо хтось із цих зрозуміє, що ми змінилися, нас не відпустять. Нас розкладуть на мікроелементи, ми просто зникнемо. А вони зрозуміють, бо доки ми долетимо, рана моя хай не повністю, але загоїться. Треба тікати.

— Як ми це зробимо?

— Побачимо. Та в мене є план.

Я знаю, що в нас усе вийде. Весь світ — просто великі джунглі. Та-Іньї дала нам силу, природи якої ми не знаємо. І ми переможемо, бо сильніші перемагають. Ми збережемо в таємниці нашу силу. Ми мусимо мовчати, якщо хочемо вижити. Бо ми тепер навіть не білі, а зелені ягуари в натовпі.

Літак торкнувся землі, побіг смутою, я чую, як шелестять, розлітаючись, камінці. Гадаю, наші супутники не чекають жодних несподіванок. Тим краще. Сюрприз!

Мене вантажать у санітарну машину, Еда садовлять в іншу, Луїса — окремо. Добре, зустрінемось пізніше. Дверцята санітарної машини легко клацають, я крізь вії бачу здорового хлопця, що ладнає голку, — хоче вколоти мене, маніяк. Не люблю, коли мені псують шкіру.

Машина рушає. Я відчуваю, як хлопець прилаштовує до мене холодні давачі. Ось його погляд зупинився: його зацікавив малюнок на моєму плечі. Він торкається його пальцями. Дарма витріщаєшся, хлопче. Гадаю, ми від'їхали досить далеко, аби мені можна було оживати.

— Як вона, Волтере? — це передавач у нього на голові. Тоненька дужка навушника. Прогрес, чорт забирай!

— Поки що жива. Здається, стабільна.

— Пильнуй. Ця дівчина потрібна мені живою. — Керстін Бартон, а навіщо я тобі жива? — Ти зрозумів?

— Так. Це ж моя робота, зрештою. Гадаю, вона протримається. Прокол стався?

— Заткни пельку!

Він хитає головою. Йому, мабуть, цікаво, яким чином я досі жива та стабільна. Мені це теж цікаво.

— Що?..

Я не вб'ю його. Він не ворог, він просто собі… випадковий перехожий. Тому я його не вб’ю, а тільки оглушу. Отак, дорогенький, відпочинь трохи. Тепер водій. Вони не посадили охоронця — навіщо? Адже я майже труп! Отут помилочка. Прокол, як казав той здоровань. Керстін, у мене для тебе сюрприз. Знати б іще, де ми перебуваємо.

Я спиняю машину й визираю у вікно. Якесь місто, але яке? Уявлення не маю. Просто місто, вони для мене всі схожі між собою, як близнюки. Ззаду гальмує машина. Думаю, це група підтримки. Що ж, та машина підходить для мене краще, ця занадто примітна. Ось під сидінням моя сумка — хтось поклав її до салону разом зі мною. Хто б це не був, я вдячна за турботу.

— Щось сталося?

Парубійко зазирає до машини, та нічого не бачить. Давай, відчини дверцята й залазь, розважимось.

— Волтере, що трапилося?

Він уже немолодий, та все одно не вельми обережний. Я посилаю його в нокаут, потім зриваю з себе бинти, перевдягаюся в чисте. Рана ще сочиться кров'ю, та це вже дрібниці. Тепер я можу йти. У тій машині є ще хтось, мені треба викурити його звідти. Я стрибаю на асфальт. Бейсболка водія закриває мені пів-обличчя. Може, він там не зорієнтується, а я тим часом…

— Що вам…

Нічого мені не треба. Усі хоробрі спецагенти зараз відпочинуть. От і добре, я його трохи посуну, а потім десь висаджу. Машина шугонула вперед. Я мушу знати, де перебуваю. Я мушу тікати від них. Я хочу назад, туди, де в зеленому вогкому присмеркові танцюють настирні сонячні промені. Я чужа тут, у цьому кам'яному мішку. Я скрізь чужа. А ще я маю подзвонити тітці Розі.

— Ви де, хлопці? Гей, прийом, де ви? — лунає голос із навушників.

Тутечки один, а решта залишились позаду. Укуси себе за вухо, Керстін Бартон.

— Хтось мене чує? Прийом.

Ну, я чую. Полегшало? Усе це просто смішно, дитячі ігри в солдатиків. Ти спритна, Керстін, та я спритніша.

Наразі я пізнаю краєвид. Це Квінс, чорт забирай, мені поталанило! Я можу дістатись до тітки Рози за годину. Цікаво, як там справи в моїх Сінчі?

— Торі Величко, ти найбільша ідіотка з усіх, кого я зустрічала.

Це знову лунає з навушників непритомного типа. Он як! Лається, зараза. Слабко віриться, що ти, кралечко, спілкувалася все життя виключно