Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

Відео зациклене, йде по колу. Голоси мертвого — єдине живе в цьому будинку. Замогильний голос того, хто все знав. Відео починається знову, його погляд сфокусований на мені. Відстань часу і простору для нього не має значення.

— Ти помилка. Помилка, за яку я повинен розплачуватися все життя. Хранителі не можуть мати синів. Такий закон.

Не розумію. Що він каже? Про що він? Відмовляюся розуміти його слова.

— Але твоя мати… Вона була такою спокійною, такою лагідною. Я сподівався, що обману долю. «Син Хранителя вб’є свого батька і зазіхне на все суще», — така доля, так каже закон… Я гадав: якщо між нами будуть океани і десятки соціальних щаблів, ти ніколи не зможеш виконати свого призначення.

Я хочу видряпати собі очі. Проколоти вуха. Оглухнути. Заніміти. Розбитися на мільйони друзок.

— Коли ти з’явився тут, вони прийшли до мене. Як приходили кожної ночі… Але того разу… Вони з’їдали мене уві сні. Гризли душу. Вони сказали, що я маю спокутувати свою помилку.

Розбиваю плазму перед собою. Голос іще однієї істини, закутий в чорну рамку.

— Сказали, що я маю йти до кінця… Зрозумій, кожну тисячу років з’являється хтось типу тебе. Така система. І ти її помилка. Система перетравить тебе й існуватиме далі. Системі необхідні такі, як ти. Самовпевнені, нахабні хробаки, переконані, що вгризаються в істину. Зрозумій, система повинна оновлюватись. Ти нікого не врятуєш, окрім системи. Вони сказали — у людей уже давно нові божества. Час змінювати канон. Люди поклоняються малюнкам, картинкам, віртуальним аватарам, а не Великим мертвим. Культура еволюціонує, ми теж. Вони сказали: «твій виблядок нам допоможе».

Я знищую екран за екраном, але не можу заглушити всі голоси, що вґвинчують правду в мозок.

— Ти похибка, помилка, переконана у своїй правоті богообраності. Але зрозумій: того, хто приходить до людей з істиною, вони розпинають і забувають. Тобі ніхто і ніколи не повірить.

Я хочу здохнути просто тут. Розкластися падлом умить, аби тільки не ковтати це смердюче повітря більше ані секунди. Не слідувати цим смертельним маршрутом долі.

— Сліпий, який ішов до істини навпомацки. І знищував усе на своєму шляху. Зрозумій: ти — причина всього. Мені не хотілося вбивати твою матір, але в мене не було іншого шляху, ніж припнути тебе до нас і контролювати тебе тут, біля себе. Ти — ніщо… Просто помилка.

Наступної миті в кадрі чутно стукіт у двері та мій голос:

— Можна?

Він поспіхом вимикає камеру.

Як засліплений метелик, я сам лечу до вогню, що знищить мене.

Секунда, дві, три.

І екрани знову вибухають:

— Ти — помилка.

Очманіло бігаю кімнатами будівлі, знищуючи екрани. Знищуючи істину, якої мені так праглося.

Надто високу ціну я плачу за неї.

Знання, що несуть біль.

Раб ніколи не буде вільним.

— Ти — похибка, помилка, переконана у…

Розбиваю останній екран. Останні слова мого батька. Руки стікають кров’ю.

Я — ніщо.

Все — «Астра».

***

Не хочу думати про нього. Не питати чому. Не чути його крику. Його слів.

Намагаюсь зорієнтуватися. Де я? В якій саме частині химерного будинку? Голосів не чутно, але вони продовжують лунати в свідомості. Шукаю вихід із лабіринту залів. Продираюся крізь епохи історії «Астри».

Для чого їм це патякання про демократичні цінності? Ліберальне суспільство? Для чого ці історії про суспільні цінності? Чи, даючи знання, вони пробивають канал у підсвідомості й вивільняють її? І так збільшується ймовірність, що той, хто пройшов Семінар, зможе створити щось? Або його енергія стає чистішою? Або «Астра» робить свою помилку контрольованою і далі формує своїх пішаків?

Зрештою, знаходжу зал, з якого починалася мандрівка до істини. Залишається ще трохи, і я виходжу на вулицю.

Історія знову повторюється. Початок лютого, перші подихи весни. Я — в незнайомому місці і мене роздирають питання, на які вже не отримати відповіді.

Хочу побачити містечко Астра зблизька. Як це — жити в точці відліку всього? Глупа ніч. Треба дочекатися світанку в Києві. І останньої розмови з Ірою.

***

Перемахую через височенну стіну. Невдало і боляче приземляюсь. Проклинаю себе, чому не довідався про систему управління воротами.

Йду на світло ліхтарів, що підсвічують єдину вулицю. Будинки тих, хто мав би обслуговувати будівлю.

Голос батька переслідує мене. Я був переконаний, що взяв контроль над власним життям. Хотів знищити рабську систему і донести істину. Вони ж передбачили кожен мій крок. Знову і знову повертаюся подумки до двох текстів. Тексти останнього блоку, якими зазвичай ми закінчували Семінар.

Частина перша епілогу «Війни і миру» Толстого. Він знаходить метафору для опису історичного процесу: «Схвильоване історичне море Європи вляглося у свої береги. Воно здавалося стишеним; однак таємничі сили, що рухають людством, продовжували свої дії». Я хотів пірнути в це море. Сколихнути його, зрозуміти, як рухаються коліщата цих таємничих сил. Толстой чи не єдиний з усіх Великих мертвих говорить про відносність суспільного блага, «з кожним роком, з кожним новим письменником змінюється бачення того, що є благо людства; те, що здавалося благом, за десять років уявляється злом, і навпаки». Я вірю, що істина є благом. Істина, яку я хочу донести до тебе, може стати шляхом до свободи. І це благо, яке, думаю, протримається віками. Толстой називає дві рушійні сили, що складають певне явище: випадок і геній. Лише волею випадку життя складалося так, що я прискорено летів до своєї смерті, минаючи рівні та ранги істини. Випадковості, мільйони випадковостей дають владу геніям. Доля? Провидіння? Воля Творців? Не знаю.

Якби я не пішов на день народження до Галі? Якби не розговорився з Жорою? Якби Вовчика не вбили, хто захищав би мене? Якби, якби… Але, гадаю, мільйони випадковостей все одно привели би мене сюди.

Хоча Толстой попереджає мене: «Кожна особистість носить у собі свої цілі та, серед іншого, носить їх, щоб служити недосяжним суспільним цілям». І ще: «Що вище піднімається розум людський у відкритті цих цілей, то очевиднішою є недосяжність кінцевої цілі». Толстой точно знав істину, але боявся наблизитися хоча б на рядок до неї.

Здіймається вітер, віщуючи бурю. Нарешті, доходжу до будинків, ступаю в калюжу світла. Придивляюсь у вікна. Де-не-де зблискує лампа, за мить у вікнах навпроти гасне світло. Рядок із близько двадцяти двоповерхових будинків, розташованих ідеально один навпроти іншого. Типова Америка, якою знаємо її з фільмів.

Раптом постріл. Куля цілить у сантиметрі від моєї ноги. Біжу, петляючи кроки. Як навчився від комп’ютерних ігор. Постріл, іще постріл. Полювання хижаків триває. Чую дзижчання механізмів