Читати книгу - "Сад забутих плодів"

але для цього знадобилося би запрошення й дозвіл на проживання в Лондоні чи бодай в околицях. Перекладачі нарікають, що видавці вимагають суму в іноземній валюті з того, хто хоче публікуватися в Росії. Письменник Бабілов[20], який у 1937 написав слова до популярної пісні, не спромігся відтоді опублікувати геть нічого і пояснює це винятково загальною заздрістю до успіху того вірша, покладеного на музику. Перебудова нарешті дала йому відчуття, що час відновити творчу працю; та, як на те, лікарі заборонили йому курити через емфізему легенів, а він, якщо не курить, не може зосередитися. Забуті всіма, вони запрошують одне одного на цілющі відвари й пережовують злостивості, заздрощі й образи. Вони не говорять про політику, а ночами дивляться на зірки з ніжністю, типовою для тих, хто на щось чекає тільки від неба. Вони повсякчас спираються головами на дерев’яні стіни, нагріті великими сільськими печами, і з ностальгією згадують запах асфальту великих столичних проспектів. І повторюють рішення, навічно призупинене: слід би повернутися в Москву. Але машини поламані, автобуси переповнені, і квартири наразі перебувають в оренді. З іншого боку, не можна також покинути тварин, які теж обплели їх павутиною стосунків.

Нас відвідав Саша Влазов, художник двох останніх фільмів Параджанова. Він теж вірменин і мешкав у Баку, де Параджанов знімав більшість своїх історій. Зрозумівши, що відносини між двома народами погіршуються, Власов навантажив усі свої коштовні колекції — антикваріат, ікони, книги, античні монети і старовинні меблі — на вантажівку і приїхав до Москви, де влаштував речі на зберігання по домівках друзів. Він розповідав нам про вірменський цвинтар у Баку, де є надзвичайно красиві пам’ятники роботи італійських скульпторів.

Власов — рафінований пошуковець творів мистецтва, його родину в Баку часто відвідував Лятиф Керімов, імовірно, найбільший у світі знавець килимів. Цей перський друг, що теж мешкав в Азербайджані, показав йому дуже рідкісні килими з порнографічними мотивами. Влазов хотів би знайти бодай один такий, тому часто відвідує східні базари та приватних колекціонерів.

Мене він обіцяв повести на Центральний овочевий ринок у Москві, де виставляють свій крам азербайджанці — він хоче навчити мене вибирати ґьойчайські гранати й довгасту хойсонську цибулю, найкращі продукти у світі. Ось чому мені дуже сподобався бакинський салат, що ми з Антоніоні куштували на Каспійському морі. Цибулю нарізають тоненькими скибочками й вичавлюють на неї сік ґьойчайського граната, що кровоточить, як ножова рана. Потім додають дві краплі виноградного оцту та щіпку солі.

Надвечір я пішов у гості до Ролана Бикова, який сьогодні є найбільш заповзятливим чоловіком у Москві: він створив перший банк у Росії, а інші відкрив у багатьох колишніх республіках, разом із успішними теле- і кіностудіями. Блискучий актор і режисер фільмів для дітей, а тепер — меткий і проникливий бізнесмен.

Він улаштувався в одній із небагатьох старих дач, уцілілих серед величезних багатоквартирних будинків. Закрижанілою вулицею люди вигулювали породистих собак. Саме коли я наближався до тієї дачі, мене досягнула звідкілясь із ночі давня російська пісня у виконанні Нані Брегвадзе. Аж тоді я відчув, що віддаляюся від тих американських музичних мотивів, які заповнили мою душу й досі лунають усередині мене так, ніби я для них найбільш придатний інструмент. Я йду, пов’язуючи себе з цією великою частиною Європи, укритою снігом і кригою, що стане однією з найважливіших республік у відродженні нашого континенту.

Про це ми розмовляли, сидячи навколо невеликого столу в товаристві двох молодих туркменів, що приїхали до Бикова у справі відкриття банку в їхній столиці. Не знаю, яким чином, але розмова торкнулася також подарованого Рузвельтом Сталіну «Пакарда», який зараз на «Мосфільмі», на зйомках. Зрештою, саме поблизу будівлі «Мосфільму» розташовувався закритий гараж, де й нині стоять усі автомобілі вищих органів влади. З нашої невеличкої квартири можна бачити, як щодня виїжджають і повертаються сюди довгі чорні «ЗІЛи».

Бажання поїхати куди-небудь потягом виникає в мене зрідка, приблизно так само, як раз на два-три роки тягне випити кухоль пива. Маю додати, однак, що я люблю російські залізничні станції за їхню викопну масивність, де пасажири тонуть у багажі, викликаючи в уяві картини корабельної аварії.

О дев’ятій вечора в супроводі групи відданих друзів ми проходимо величезною галереєю Київського вокзалу, а далі — кілометровим пероном, на якому стоїть наш потяг. Небо в нас над головами сплющене, і в натовпі людей і валіз ми не обмінюємося жодним словом. Потяг ковзає рейками, і Москва у вікнах вагона віддаляється. Вечеряємо вареними яйцями й запитуємо себе, чи ми взяли з собою все, що мали взяти. Я засинаю о третій годині ночі, а прокидаюся на світанку.

Україна під водою. На дерева в цвіту навколо дачних ділянок ллє ливцем. Лічені жінки плуганяться розмитими дорогами, занурюючи гумові чоботи глибоко в рідку багнюку, і видається, наче вони підганяють копняками білих гусей, що чалапають перед ними.

Осьде й Київ зі своїми монастирями й дивовижними церквами, що визначають обриси пагорбів над просторим Дніпром, у затоках якого юрмляться човни. Земля повсюдно біла від опалого цвіту. Казатин із пожежною каланчею поблизу станції; навколо городи, а сіре небо розкреслене електричними дротами, на яких тут і там сидять чорні ґави з мокрими крилами. Поблизу колії стоїть чорна коза.

Ми перезирнулися, і я показав їй на мигах, щоб трималася, бо вода заливала їй очі.

Далі потягнувся лісочок і темна земля, що чекає на соняхи. Убогі вулиці, але будиночки завжди акуратні й ладні навіювати казкову атмосферу. Вам одразу хочеться сказати, мовляв, як чудово було б тут замешкати. Тобто бажання таке може виникнути, однак не варто йому потурати. Цвинтар під деревами — здається, наче залізні ліжка розставили абияк, у довільному порядку серед високої трави. Дощ припинився. Дикі птахи летять рядочком у небі над станцією Брівки. Дачі відображаються у воді ставків. Далекі від усього світу люди витріщаються на поїзд. На якусь мить ми зустрічаємося очима з одягненою в синю куртку дівчиною, яка сидить на велосипеді. Я подумав про того великого письменника, яким є Антоніо Делфіно, і про його «Спогад про Баску».

Російський генерал і неаполітанець, який співав ночами

Вінниця, де хати ховаються за фруктовими деревами поміж розгородженого парканами очерету. Садки й будинки без жодних ознак бідності, якщо не брати до уваги вулиць і провулків, де можна потонути в багні. Показалося сонце й забрало тіні з верхівок дерев. Листя посвітлішало, крони тримають під пахвою трішечки блакитного неба. Поміж трави вигулькують кульбабки — оті жовті квіточки, які