Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

Пояснюю, що Вейнове заперечення необґрунтоване: наша мама схиблена на чистоті й прибираннях, через день кругом проходить віником і пилососом. Недавно приходила Лаура, і вони разом понатирали воском усю підлогу в домі. А тому неможливо, щоб хрестик Дієґо залишався десь протягом усього часу з дня пікніка. До того ж, уточнюю, я знайшов його не на підлозі; він був у панчосі. У панчосі, яку злодій (тобто Дієґо) зняв із голови — адже вчора ввечері, так само, як і зараз, було спекотно і задушливо.

Вейнові бракує слів, щоб мені заперечувати, він вражений, тримається за стіл обома руками. У поглядах мами, Верби та Рамони мені не вдається прочитати якогось конкретного почуття, можливо, тому, що у них їх забагато, одне суперечливіше за інше.

— Але Дієґо не міг... — починає Вейн ледве чутно.

Кінця фрази ми не розчули, тому що в цю мить з вікна лунає:

— А ось і бабуся!

У вікно кухні зазирає бабця. У руках у неї — пиріг із «Нутеллою», що наступного дня дня після мого дня народження здається недоречно-безглуздим. Ми не знаємо, як до цього ставитися. Верба забирає пиріг через вікно, а бабця тим часом звертає за ріг будинку і заходить через двері.

— Я тут пекла собі пиріг і вирішила: треба спекти й для моїх балбесів!

Намагаюся інтерпретувати оте «балбесів». Можливо, вона натякає на останню сварку, на перепалки щодо бака. Усвідомила, що далі так тривати не може, що напруга у стосунках досягла апогею, і оця витівка (пожирання «Нутелли») — її вирішальний внесок у те, щоб її зменшити.

Мамине обличчя застигло і нагадує воскову маску. Вона вкотре шкодує, що дала бабці дублікат ключа від хвіртки. Мама терпіти не може такі втручання; вона і вдень їх ледве витримує, а про пізню годину й говорити нічого, особ­ливо під час такої вечері, як оця. Вейн плямкає губами, у нього збентежений вигляд — таким я його ще ніколи не бачив. Думає про те, про що і я, та й ми всі думаємо: така швидка бабцина поява викликає підозру; мабуть, вона якраз проходила у нас під вікном, коли ми почали сваритися. Може, сховалась і принишкла біля вікна з цікавості й усе почула. Може, зачекала надворі з пирогом у руках, а потім вибрала слушну мить і обізвалася.

— Ну у вас і пики! Що відбувається?

А може, вона справді нічого не чула, підійшла лише тридцять секунд тому і, як не прислухалася, нічого не второпала зі сказаного нами. Подумала: так, звичайні дрібні сімейні сварки.

Вихід із незручного становища знаходить Вейн: дістає свого аргентинського ножа і відрізає шматок пирога, потім другий, третій. Передає тацю з пирогом по колу. Бабця теж бере собі, закидає голову назад і ковтає шматочок, майже не прожувавши. Збоку вона в цю мить нагадує мені індика.

**

Бабцина стратегія проста і зрозуміла. Сидячи між нами, вже після другого шматка пирога, вона починає ходити колами, щоб дійти до головного. Коли вже нема куди подітися, викладає карти на стіл: бак для поливу. Вона заходить здалеку, обережно, але щоразу натикається на стіну. Вейн, висловлюючись якомога чемніше, настільки він на це спроможний, стоїть на своєму, повторює свою пропозицію купити другий бак.

— Ну, як же ти не розумієш? Адже він дуже гордий, каже, що хоче свій, — заперечує бабця, намагаючись виправдати Дятла.

Тут уже втручається мама:

— Я не хочу нікого ображати, але тобі що до того, гордий він чи ні? Якщо такий уже гордий, то це його проблеми. Як на мене, пропозиція купити йому новий бак — дуже щедра. І закінчимо на цьому.

Вичерпавши всі свої докази, бабця каже, що спробує вмовити Дятла, хоча той впертющий, хоч кілок йому на голові теши. Вона ще раз скаже йому, що Вейн готовий купити для нього новий бак і таким чином поставити на цій справі хрест.

На цьому невдала дипломатична місія закінчується. Перш ніж піти, бабця заводить розмову про спеку, вологість, скаржиться на кров’яний тиск і ці нестерпні спекотні дні, які нам доводиться терпіти. Знову ходить колами, але напряму не згадує про крадіжку. Тоді мама не витримує. Киває на аркуші з заявою, що лежать на столику, сухо й коротко переповідає сказане карабінерами. Наприкінці признається, що ми підозрюємо «Преторіанців», адже перетнулися з ними у провулку того вечора, коли поверталися додому.

Бабцю, здається, розслідування цікавить мало, а от викрадене — ще й як. Особливо одна прикраса: досить коштовне кольє, яке вони між собою називають «кольє Марізи». І його в тебе теж поцупили? Так, усе поцупили. Я мимоволі дивлюся на Вейна, але той холодним поглядом наказує мені мовчати.

Тут я з ним згоден: спершу нам треба розібратися самим, у вузькому родинному колі. Але я особисто вважаю, що Дієґо мусить негайно нести сюди свій зад і повернути мамі все, до останньої ланки найдешевшого ланцюжка. На менше я не погоджусь. Якщо ні, то я сам на нього подам позов, і хай буде як буде: нехай виганяють мене з дому, відправляють до Бразилії. Якби ж то!

Мама з бабцею говорять про кольє. Його подарували на весілля якійсь Марії Луїзі, або Марізі, багатій бабциній подрузі.

— Ні, а ти знаєш? Знаєш, що вона мені розказала?

Тепер тема розмови — Марія Луїза, яку бабця зустріла під час прогулянки минулого тижня. З цього починається чергове оповідання, що є часткою мого роману. Таким чином мій роман нагадуватиме не стільки щоденник, скільки нову версію «Декамерона». Собі ж на шкоду можу запевнити, що я відсортував лише ті оповідання, які щонайліпше характеризують оповідачів, їхні ідеали, світ, у якому вони виросли. Щоб читач їх не осудив, перш ніж дізна́ється про їхню долю.

Ось вам історія: бабця з Марією Луїзою вже давненько не бачилися, ще з зими. Якось навесні у неділю Марія Луїза поїхала до Віареджо пройтися по крамницях. Погода видалася чудова. А тому після шопінґу вона знову сіла в машину й поїхала у порт. Довго гуляла вздовж берега, милуючись човнами та яхтами, що м’яко коливалися на хвилях. Утомившись, сіла на лавку перепочити. Народу було чимало, всім кортіло насолодитися першими теплими днями. Час від часу повз неї проходили самотні перехожі або пари й невеликі гурти, що прогулювалися вздовж набережної чи вийшли на пробіжку. Один із бігунів зупинився за кілька метрів від лавки. Зробив кілька вправ на розтяжку, щоб розслабити мускули, а потім попросив у Марії Луїзи дозволу сісти