Читати книгу - "Жарт"

Я завжди уявляв маму на небі. Ні, не вірю я в Бога, у потойбічне життя і подібні речі. Але тут не йдеться про віру — йдеться про уявні образи. Не розумію, чому я повинен відмовитися від них. Без них я почувався б немов сирота. Власта докоряє мені, каже, що я мрійник. Їй здається, буцім я не бачу речі такими, які вони є насправді. Де там, я добре бачу, якими вони є, але, крім їхньої позірності, бачу ще й інше. Ці уявні образи неабищо. Вони перетворюють наш будинок на домівку.

Я ніколи в житті не бачив мами, тож і не плакав за нею. Навпаки, радів, що в мене на небі є така молода гарна матінка. В інших дітей не було такої молодої мами, як у мене.

Люблю я уявляти святого Петра, який сидить на ослоні біля віконця, з якого видно Землю. Часто мама приєднується до нього і теж дивиться. Петро не заважає їй, адже вона така красуня. Він дозволяє їй дивитися. І мама бачить нас. Мене і тата.

Мамине обличчя ніколи не буває сумне. Навпаки, дивлячись крізь те крихітне віконце Петрової комірчини, вона часто всміхається. Вона знає, що в потойбічному житті суму немає. Адже людське життя триває тільки одну мить і попереду нас чекає неодмінна зустріч. Та коли я був у Брно, покинувши тата самого, мені здавалося, ніби мамине обличчя вкривається смутком і докором. А я хотів жити з мамою у злагоді.

Отож поспішав я додому, наглядаючи, як у небі ширяють повітряні змії. Я був щасливий. Не шкодував, що все покинув. Звичайно, я любив скрипку, та й музикознавство любив теж. Але я не палав бажанням розбудувати кар’єру. Навіть найбільший успіх не міг зрівнятися з тією радістю, яку я почував, коли повертався додому.

Коли я сповістив татові, що більше не повернусь у Брно, він страшенно розгнівався. Не міг погодитися з тим, що я нівечу своє життя через нього. Тоді я сказав, що покинув училище, бо погано навчався. Урешті він повірив мені й ще дужче розлютився. Але мені все це було анідесь. Зрештою, й повернувся я не задля того, щоб вештатися без діла. Я знову став першою скрипкою в нашому оркестрі. Потім здобув місце вчителя зі скрипкової гри в місцевій музичній школі. Отак присвятив я себе тому, що любив.

Треба згадати і про Власту. Мешкала вона в сусідньому селі, що, як і моє село, стало вже передмістям, танцювала в нашому ансамблі. Познайомився я з нею ще тоді, як навчався у Брно, і, повернувшись, мав задоволення майже щодня бачити її. Справжнє кохання розквітло трохи згодом — якось під час репетицій вона так невдало підстрибнула, що поламала ногу. Я ніс її руках до амбулаторії, де викликали швидку допомогу, і відчував, яке легеньке, тендітне, кволе її тіло. Аж із подивом усвідомив, що зріст у мене метр дев’яносто, а вага сто кілограмів, що я можу дуби валити, а вона така слабенька…

То було немов осяяння. У цій маленькій покаліченій дівчинці я раптом розпізнав інший, набагато відоміший персонаж. Як це не помітив я цього раніше? Власта була вбога наймичка, про яку складено стільки народних пісень! Бідолашка, в якої немає нічого, крім честі, сердега, яку всі принижують, бідне дівча у поношених лахах, убога наймичка-сирота.

Усе воно, звісно, було не зовсім так. Вона мала батьків, ще й не бідних. Та були вони завзяті хлібороби, то нова доба добряче брала їх у лещата. Нерідко Власта приходила на репетиції у сльозах. На них наклали чималеньке зобов’язання з хлібоздачі. Її батька оголосили куркулем. Забрали в нього трактор і весь реманент, нахвалялися, що заарештують. Я жалів її. Хотів піклуватися про неї, вбогу наймичку.

Відколи її осяяли для мене слова народної пісні, сталося так, наче я зазнавав кохання, що вже тисячу разів було пережите. Так, наче я граю якусь давню нотну партитуру. Наче вона співає мені тих стародавніх пісень. Линучи тими співочими хвилями, я мріяв про весілля.

За два дні до одруження зненацька приїхав Людвік. Я зустрів його із захватом. Відразу сповістив про весілля й, оскільки він був моїм найпершим другом, запропонував бути свідком. Він пообіцяв мені. І таки прийшов.

Друзі з ансамблю організували мені справжнє моравське весілля. О першій годині вони заявилися до нас у повному складі, з музичними інструментами і в костюмах. Наш цимбаліст, п'ятдесятирічний музика-віртуоз, став старшим боярином. Йому ж таки випала роль весільного старости. Спершу батько налив усім слив'янки та почастував хлібом і салом. Потім староста махнув усім, щоб замовкли, і голосно почав:

Вельмишановні дівчата і парубки, пані й панове!

Зібралися ви у цій хаті,

Бо князь цей попросив нас, щоб ми із ним попрямували

До двору батька тієї, кого він обрав,

Ґречну панну, квітку ранню…

Староста — це голова, душа, розпорядник усього весільного обряду. Так було завжди, десять віків поспіль. Молодий ніколи не був об’єктом свого весілля. Не він одружувався — його одружували. Весілля підхоплювало його і несло, немов океанський бурун. Не він діяв і говорив. Замість нього діяв і говорив староста. Навіть не староста, а предковічна традиція, що підхоплювала людей одне за одним і несла їх у своєму ласкавому потоці.

Під орудою старости ми подалися до села нареченої. Ішли полями, і мої друзі йдучи грали на своїх інструментах.

Перед Властиною хатою вже стояла вся її рідня у національних строях і чекала на нас. Староста продекламував:

Мандрівці ми зморені

Коли ваша ласка,

Дозвольте нам перебути

під вашим гостинним дахом.

З гурту, що стояв перед дверима, вийшов старий чоловік. «Якщо ви добрі люди, просимо до хати!» І показав, щоб заходили. Ми мовчки ввійшли досередини. Оскільки староста назвав нас утомленими подорожанами, спершу ми не зраджували наших справжніх намірів. Дід, що промовляв з боку молодої, сказав: «Якщо щось у вас на душі, то кажіть!».

І староста почав говорити, спершу манівцями, тільки загадками, і співрозмовник відповідав йому тим самим. Після численних вивертів він таки відкрив причину нашого приходу.

Тоді старий поставив йому таке запитання:

Тоді спитаю вас, любий куме,

Задля чого ж цей чесний хлопчина

хоче взяти за жону цю