Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

Е-е. Треба цей варіант перевірити. Я так замислився над цією можливістю, що пропустив момент, коли дядько Саша послав свій туш просто в мене. М’яч припечатався до моєї щоки, наче скручена жмутом газета — до неспритної мухи. Я мало не впав. Але біль у щоці — й голові заодно — мене не зупинив. Я розвернувся й побіг до Інни. Треба цю версію обговорити. А може, і перевірити завтра. Та й у зоопарку ми давно не були.

Інна прасувала спортивні штани. Уявляєте? Спортивні штани! Прасувала! Щоб сидіти в них на піску. Неначе ввечері на поляні хтось помітить, що вони відпрасовані. Чи наче в нашій компанії хтось колись бачив напрасовані спортивні штани! Ну, та я вже казав, що дівчат зрозуміти неможливо. Тут ідеш першого вересня до школи, і то напрасувати сорочку — ціла поема. День будеш тинятися навколо неї, братися за книжку, потім дивитися телевізор, визирати у вікно, хто то пішов, дослухатися, чи ніхто не лупить м’ячем у паркан або у ворота… І тільки пізно ввечері, коли вже нікуди відкладати, вмикаєш праску і починаєш мучитися.

До речі, раніше так не було. Встаєш першого вересня — а напрасована чистенька сорочечка висить на спинці стільця серед залу, чекає. Це минулого року мама почала страйкувати. Ти вже великий, каже, можеш і сам собі попрасувати. Ага… А малому — прасує. «Він іще малий». Мене вчила прасувати, картоплю чистити, підмітати ще тоді, коли я тільки читати навчився — років у п’ять. Сама читати навчила, а потім завжди — тільки помітить, що я сиджу і читаю, відразу:

— Вов, злізь у погріб і набери картоплі.

Тільки приніс, помив руки — і:

— Вов, почисть, бо я не встигаю.

Уявляєте! Картоплю почистити вона не встигає! Себто, якщо почистити на п’ять хвилин пізніше, картопля смертельно образиться, що не встигли?

А йому вже, між іншим, вісім. І навколо — балачки про те, який я ледачий і який він працьовитий…

Я дочекався, поки Інна закінчить випрасовувати, напрасовувати й відпрасовувати свої спортивні штани, а тоді запропонував:

— Не хочеш завтра піти в город, у зоопарк?

Вона похитала головою, а потім пояснила:

— Завтра неділя. Там людей буде, як насрано.

Між іншим, це вона в мене навчилася. Так моя баба Олена казала, як я був малий.

— А чого ти там не бачив?

— Я там усе бачив, — відповів я. — Та не чув. Хочу спитати, чи можна їм продати курей на корм хижакам.

Від подиву вона витріщилася на мене, аж їй щелепа відвисла. І дивилася так кілька хвилин. А я мовчав. А чого пояснювати, якщо вона нічого не питає.

Нарешті ззявила рота і похитала головою.

— Все одно немає смислу, — сказала. — У неділю начальство не працює. Тільки прибиральники та білетери.

У цьому смисл був. Ну, що ж, можна й у понеділок. Ні?

— У понеділок зоопарк не працює. Вихідний.

— У вівторок працює. Підемо у вівторок.

— Це — дуже довго. Мало що може трапитися, — сказав я замислено.

— Наприклад? — запитала Інна.

— Наприклад… — я не міг придумати прикладу. — Не знаю. Мало що… Дощ, наприклад. Чи град…

— Або землетрус, — завершила Інна мою думку. — Ще якісь причини? Ми кудись поспішаємо?

— Ну, як хочеш, — роздратувався я. — Завтра можу і сам сходити.

— Можеш, — Інна вже не дивилася на мене.

Вона підняла свої штани і роздивлялася їх, відставивши від себе на витягнутих руках.

— Можеш і сам, — додала вона, даючи зрозуміти, що не тільки розмову закінчено, а й узагалі мені слід іти, бо вона тепер мірятиме своє вбрання.

Я розвернувся й пішов додому.

Малого не було. Це — добре. Я люблю бути на самоті. Хай і недовго. Колись батьки пішли на день народження до Бурлакових, а я відмовився. Думав, вони підуть, а я побуду сам: почитаю чи тєлік подивлюся, якщо там щось путнє показують. Бурлакови живуть на нашій вулиці, за провулком. У них велика сім’я. Двоє старших дочок і двоє молодших синів: один старший за мене, а другий — молодший, але старший за мого малого. Та ми не дуже дружимо. Навіть не знаю, чому. Словом, я тоді лишився сам.

А через півгодини вітер надворі почав гнути тополі перед нашим домом, а потім розкололося небо й ударила гроза. Дуже сильна. Краплі так тяжко і часто лупили по склу, що, здавалося, можуть вікна повибивати. А небо тріскалося від грому за дві секунди після сліпучих блискавок. При такій погоді дивитися телевізор не можна. У нас зовнішня антена, на ній — громовідвід. Якщо блискавка в неї вдарить, телевізор може згоріти. Так мене вчив батько ще тоді, давно, коли у нас тільки з’явився телевізор.

Я взяв недочитану «Голову професора Доуеля», і мене вже ніщо не турбувало, крім того, про що йшлось у книжці. Законна книжка взагалі. Не читали? Ну, я тут не буду її переповідати, але там є такий епізод, коли одного героя намагаються зробити божевільним. Його замикають у кімнаті з м’якими стінами та підлогою, які глушать усі звуки. А високо під стелею потужна електрична лампочка, яка ніколи не гасне і світить так, що заснути неможливо й на жодній думці зосередитися також неможливо.

От почав я про це читати, і тут згасло світло. Я сидів у цілковитій темряві, яку розламували тільки часті блискавки. Я був сам. Начитався про ту кляту божевільню. Мені й так було страшно, бо там і до того описували чимало моторошного. А тепер, без світла, то вже було майже нестерпно. Якби ми мали підземний хід до Бурлакових, я б ним, безперечно, скористався. Та вийти з дому, коли таке блимає, так гримить і так заливає, я, звісно, не зміг би.

У Бурлакових, без сумніву, світла теж не було, як і телефона. Ми з ними живемо на одному боці вулиці, на одній лінії електропередач. Але у них, певно, є свічки чи керосинка. Звичайно, вони ж дуже такі… до всього готові. Чекають найгіршого. У них у погребі навіть є запас консервів — магазинних. Бички в томаті, тріскова печінка і навіть шпроти. Вони того не їдять, бо то — на чорний день. Ну, от скажіть мені, будь ласка: який у нашій країні може бути чорний день? Це колись голодовка була, — мама розказувала, що