Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

Я відчув біль, відчув страждання своєї сестри та сказав:

— І найгарніші квіти для тебе, Прісцилло. Хіба тобі не пощастило?

Прісцилла пробурмотіла у відповідь:

— Я не дитина. Ви не мусите так… жаліти мене. Не мусите дивитися на мене… і поводитися так, мовби…

Вона намацала водяного буйвола, і на мить мені здалося, наче вона хоче погладити його. А потім сестра жбурнула фігурку через усю кімнату та влучила в стінну панель. Знову потекли сльози, і вона заховала обличчя між подушок. Іриси впали на підлогу. Френсіс підняв фігурку, сховав її в долонях і посміхнувся. Я жестом запропонував Баффінам вийти з кімнати.

У вітальні Джуліан озвалася:

— Мені страшенно шкода.

— Тут немає твоєї провини, — заспокоїв я.

— Мабуть, це жахливо — бути такою…

— Ти й уявити не можеш, — погодився я, — як це — бути такою. Тому навіть не намагайся.

— Мені страшенно шкода її.

— Тепер можеш бігти у справах, — запропонувала Рейчел.

— Ох, я б хотіла… — нерішуче почала Джуліан. — Ну, добре.

Вона пішла до дверей, а потім звернулася до мене:

— Бредлі, можна вас на кілька слів? Може, проведете мене до рогу вулиці? Я вас надовго не затримаю.

Я змовницьки махнув Рейчел рукою та вийшов за її дитиною з будинку. Вона, не озираючись, упевнено минула двір і повернула на Шарлотта-стрит. Яскраво сяяло холодне сонце, і я відчув значне полегшення від того, що раптом опинився серед натовпу невідомих, заклопотаних, байдужих людей під ясним синім небом.

Ми ступили кілька кроків вулицею й зупинилися обіч червоної телефонної будки. Тепер Джуліан мала безтурботний хлоп’ячий вигляд. Було помітно, що їй теж полегшало. Позаду неї височіла Поштова вежа, і я так чітко й близько бачив усі її блискучі сріблясті деталі, що сам собі здавався заввишки з неї. Я був високий і випростав спину: так добре було опинитися тієї миті за межами будинку, подалі від червоних Прісциллиних очей і тьмяного волосся, побути хоча б мить із кимось молодим, гарним, цнотливим, незіпсованим, у якого є майбутнє.

Джуліан озвалася з відповідальним виглядом:

— Бредлі, мені так шкода, що я все зіпсувала.

— Ніхто не зміг би впоратися краще. Справжнє страждання спалює всі мости.

— Як гарно ви сказали! Але святий зміг би втішити її.

— Таких не існує, Джуліан. Та й ти ще замолода, щоб бути святою.

— Я знаю, що ще дурнувато юна. Ох, любий Боже, бути старим — так жахливо! Бідолашна Прісцилла… Послухайте, Бредлі, я хотіла лише щиро подякувати вам за листа. Він здається мені найкращим із тих, що я коли-небудь отримувала.

— Якого листа?

— Листа про мистецтво, мистецтво та істину.

— А, того. Так.

— Я вважаю вас своїм учителем.

— Дуже люб’язно з твого боку, але…

— Я б хотіла, щоб ви дали мені довший список книжок.

— Дякую, що принесла назад водяного буйвола. Я дам тобі замість нього щось інше.

— О, справді дасте? Будь ласочка. Будь-що, будь-яку дрібничку. Я була б щаслива мати якусь вашу річ. Думаю, мене надихатиме щось, що так довго належало вам, чого ви так часто торкалися.

Ці слова зворушили мене.

— Я пошукаю щось. А зараз мені ліпше…

— Бредлі, не йдіть. Ми майже ніколи не розмовляємо. Тобто я розумію, що зараз не час, але зустріньмося знову незабаром, я хотіла б поговорити з вами про «Гамлета».

— «Гамлета»! Ну, добре, але…

— Я мушу підготуватися до іспиту. І, знаєте, Бредлі, я погоджуюся з тим відгуком, що ви написали про татову книжку.

— Де ти бачила відгук?

— Я побачила, як мама жбурнула його, і вона мала такий таємничий вигляд…

— Не надто чесно з твого боку.

— Знаю. Мені ніколи не стати святою, навіть коли я буду такою старою, як ваша сестра. Але я справді вважаю, що татові варто хоч раз почути правду про себе; у інших з’явилась якась бездумна звичка розхвалювати його, він відомий письменник і важлива постать у літературному світі й таке інше; ніхто не оцінює його творчості по-справжньому критично, як робили б це, якби він не був знаменитим. Просто змова якась…

— Я знаю. Але, хай там що, я не збираюся оприлюднювати відгук.

— Чому ні? Тато мусить дізнатися правду про себе. Кожна людина мусить.

— Так думає лише молодь.

— А ще стосовно Крістіан. Тато казав, що опікується нею заради ваших інтересів…

— Що?

— Не знаю, що він там собі думає, але я впевнена, що вам варто побачитися з ним і розпитати детальніше. А ще на вашому місці я подалася б геть, як ви й казали всім. Можливо, я зможу приїхати й навідати вас в Італії, я б залюбки. Френсіс Марло може доглянути за Прісциллою, він мені подобається. Чуєте, як ви гадаєте, Прісцилла повернеться до чоловіка? Я на її місці краще б померла, ніж так учинила.

Усе стало водночас таким зрозумілим, що важко було якось відреагувати. Молодь така безпосередня. Я відгукнувся:

— Щодо твого останнього запитання: я не знаю. І дякую тобі за роздуми, які йому передували.

— Я обожнюю, як ви говорите, у ваших словах така точність, не те що в мого батька. Він живе в якійсь рожевій імлі, де Марія, Ісус, Будда, Шива і Король-рибалка[32] кружляють довкола, вбрані, як народ із Челсі.

Це так влучно описувало Арнольдову творчість, що я засміявся.

— Дякую за твою пораду, Джуліан.

— Я вважаю вас своїм філософом.

— Дякую, що ставишся до мене, як до рівні.

Дівчина перевела на мене погляд, непевна, чи я не жартую.

— Бредлі, ми потоваришуємо, хіба не так? Станемо справжніми друзями?

— Що означала повітряна куля? — поцікавився я.

— Ох, невеличкий ексгібіціонізм.

— Я гнався за нею.

— Як мило!

— Але вона втекла.

— Я рада, що вона зникла. Ця куля багато значила для мене.

— Це було жертвоприношення якимось богам?

— Так. Як ви здогадалися?

— Містер Беллінґ подарував її тобі?

— Так, але як ви…

— Я ж твій філософ.

— Я справді любила ту кулю. Часом я думала, що відпущу її, але це було просто через нерви. Я не знала, що зможу перерізати шворку…

— Поки не побачила в садку свою матір.

— Поки не побачила в садку вас.

— Гаразд, Джуліан, тепер я мушу йти, перерізай шворку, твоя мама чекає…

— Коли ми зможемо поговорити про «Гамлета»?

— Я зателефоную.

— Не забувайте, що ви мій гуру.

Я повернувся