Читати книгу - "Житія Святих - Січень, Данило Туптало"

— утіхи. Нині Бог є Помічником тому, хто вертається з дороги злої, а тоді буде страшним людських речей, голів же і помислів Випробовувачем, перед ним же нічого втаїтися не зможе. Нині довготерпінням Його насолоджуємося, а тоді правосуддя Його пізнаємо, коли воскреснемо, одні в муку вічну, инші — у життя вічне, і приймемо кожний за ділами своїми. На який час відкладаємо, щоб підкоритися Христові, Який прикликав нас у Небесне Своє царство? Чи не отверезимося? Чи не повернемося від суєтного життя до євангельської досконалости? Як приймемо День Господній, страшний і жахливий, в який же тих, що праворуч Бога і вчинками добрими до Нього наближаються, Царство Небесне прийме, а тих, що ліворуч відкинені через відсутність добрих справ, сховає геєна вогненна і пітьма вічна і скрегіт зубів? Ми ж говоримо, що хочемо для себе Царства Небесного, а як його отримати, — про те не дбаємо. Не трудившись за Заповіддю Господньою нітрошки, в суєті розуму нашого рівну сподіваємося почесть отримати, як же й ті, що до смерти проти гріха подвига чинили". Так преподобний, повчаючи учнів своїх, наставляв їх без лінощів про спасіння дбати. Але вже час згадати ревність його за благочестям, хоч-бо й для всіх покірний був вдачею, проте де благочестю насильство чинилося, там він був як вогонь палаючий, чи сокира рубаюча, чи зброя воїна непереборного.

Царював у той час Анастасій, який після Лева Великого і Зинона скіпетр прийняв. Його ж царювання спочатку було подібне на рай насолоди, потім же виявилося пусткою запустіння. Сталося так, що один із пастирів, який розбещував і розгублював своє стадо і каламутним питтям напоював своїх овець, бо пошкодився Євтихієвою і Севіра безголового єрессю і нею бентежив Церкву Божу, відкидаючи четвертий Вселенський святих отців Собор, що в Халкедоні, виганяючи єпископів православних із престолів їхніх, а злославних на їхні місцях садячи, багатьох із правовірних то погрозами, то ж почестями і дарами до свого однодумства схиляв. Той насмілився облесною підступністю своєю і цього непохитного у вірі торкнутися стовпа, преподобного отця нашого Теодосія. Підступ же був такий. Тридцять літрів золота прислав преподобному, ніби на прогодування і вбирання жебраків і на потребу хворим, насправді ж ловлячи волю преподобного, якого ціла Палестина слухала і за його йшла розумом і порадою. Великий же отець, розумівши лукавство цареве, був як орел, що у хмарах літає, недосяжний і невловимий, що краще від того, хто ловив, міг зловити. Золота-бо присланого не відкинув, щоб не було видно, наче має підозру про вірування цареве і щоб не стати причиною його гніву, ще ж аби милостинею з золота того виклопотати йому в Бога милість, яка б наставила його на путь праведну. Але нічого милістю не досягнув, бо не правдою, але лукавством золото було прислане. Обнадіявся ж цар, маючи Теодосія за свого однодумця, адже прийняв золото, але марна була його надія. Час-бо прийшов, коли цар через посланців своїх вимагав у преподобного ісповідання віри — ісповідання ж такого, якого він сподівався, відповідного Євтихієві та Севіру.

Преподобний, зібравши всіх пустельних мешканців, як муж сильний і вождь духовного воїнства, міцно став проти єретичного злочестя. Цареві ж відповів писанням так: "Якщо ми маємо перед собою, о царю, дві речі: або мерзотно і невільно жити, потуравши безголовим, або чесно померти, ідучи за праведними святих Отців догмами, — знай, що ми смерть вибираємо. Не приймаємо ж нових догм, але йдемо за попередніми Отців законами, а тих, що, окрім них, инші захищати прийняли, благочестиво відкидаємо і прокляттю передаємо. І тих, що рукоположені безголовими, насильно не приймемо. Хай не буде нам того, о Христе Царю! Коли щось з боку цих трапиться, коли свідка істинного Бога нині вони будуть кривдити, станемо супроти аж до крови. І як же за батьківщину, так і за правовір'я солодко душі наші покладемо, хоч і ті святі місця вогнем знищені побачимо. Яка-бо є потреба єдиного лише імени, щоб святими місцями називатися, коли та святиня насправді від єретиків терпить кривду. Ми-бо не хочемо не лише говорити, але ані подумати щось, не відповідне святим Вселенським Соборам. З них же перший трьомастами вісімдесятьма отцями прикрашається, що на Арія зібралися й анатему на окаянного наклали, від церковного тіла відрубавши, бо відчужував від Отчого єства природного Сина і вводив догми неправедної віри. Другий же собор, зрушенням Божим, зібрався в Царгороді на Македонія, що говорив образливе на Святого Духа. Третій — на Несторія, нечистого язиком і мерзотного, який ображав прийняту від Пречистої Діви плоть Христову, в Ефесі красно зійшовся. Після цих у Халкедоні шестисот тридцяти богоносних отців собор відповідне до того, що перші собори казали і перед тим до сказаного відповідне робив, щоб окаянного і мерзотного Євтихія разом з Діоскором від священного церковного тіла відлучити й апостольську утвердити віру, а кожного, що инакше мудрує, відчужити від Христової Церкви. Відповідно до цих соборів хай запалиться на нас вогонь, хай вигостриться меч і смерть найлютіша перед нами нехай постане, більше ж — якщо можливо — і незчисленні смерті за одну хай будуть. Ми ж ніяк не відступимо від істинного благочестя ані відкиненням не зганьбимо того, що отці добре прийняли. Свідками хай будуть їхні зусилля і багато подвигів, що вони підняли за віру. Але вони перебуватимуть міцними й непорушними і в нас, і в них, їм же краще є і за Богом, і за нами іти. Мир же Божий, який перевищує будь-яке розуміння, хай буде охоронцем і наставником державі твоїй". Цим писанням преподобний відкрито показав свою велику за благочестям ревність. Прочитав же те цар, засоромився й упокорився трохи, і від внутрішньої із правовірними боротьби на якийсь час відійшов. Відписав до преподобного смиренно, на инших причину збентеження церковного перекладаючи: "Щодо новини, — казав, — не є ми винуваті, о чоловіче Божий, у свідки зі сміливістю прикликаємо Всевидяче Око Боже, але від тих виникає те збентеження, яким же більше від инших пасує мовчанням те шанувати. Вони ж, хочучи явитися і словом, і достоїнством найпершими, один одного поборюють і нас заманюють до себе. Не відомо є твоїй преподобності, що дехто з ченців і клириків, котрі, здавалося, праведно мудрували, такими спокусами зрушилися, намагаючись, якже ми сказали, себе найпершими показати". Після цього мало часу минуло, знову захитався непостійністю цар і на благочестя повстав. І знову веління царські, які собори святі, а найбільше Халкедонський, відкидали, поширилися всюди, і в святому граді Єрусалимі. Знову-бо