Читати книгу - "Житія Святих - Листопад, Данило Туптало"

Одна жінка, на ймення Софія, із країни Фекозелитської, ішла поклонитися до святого Мини. Зустрів же її, коли йшла дорогою сама, один воїн і забажав її, хотів присилувати її до поганого змішання. Вона ж міцно оборонилася від нього, закликаючи в поміч святого мученика Мину. І не зневажив нею святий, а ґвалтівника покарав і жінку неушкоджену зберіг. Той-бо воїн прив'язав коня до своєї правої ноги і хотів ґвалт отой чинити. Кінь же, роз'ятрившись на пана свого, не тільки не допустив, щоб сталося погане змішання, але й самого поволочив землею. І не зупинився, і не присмирнів, аж доки його до церкви святого Мини не дотяг, вельми часто іржучи та ярячись, і багато людей те бачило, було ж бо свято, і безліч народу до церкви зібралося. Воїн-бо той, уздрівши зібрання мужів і коня, що так само ярився, і що ніхто йому допомогти не може, злякався, щоб не постраждати ще пагубніше від коня, і без сорому викрив своє беззаконня, сповідався перед усіма, і тоді кінь перестав яритися і став покірний. Воїн же зайшов до церкви, припав до святого, молячись і прощення просячи за своє зогрішення.

Один кривий і німа жінка сиділи біля церкви святого з іншими багатьма заради зцілення. Опівночі, коли всі спали, явився святий кривому й мовить йому: "Наблизись мовчки до німої жінки і візьми її за ногу". Кривий-бо каже: "Святче Божий, чи ж бо я блудник, що таке мені велиш?". Святий-бо вдруге і втретє рече: "Коли цього не учиниш, не дістанеш цільби". Кривий же приповз за повелінням святого і взяв німу за ногу. Вона ж, пробудившись, почала кричати, сварячи кривого. Кривий-бо злякався, встав і, скочивши, побіг. Тоді обоє пізнали зцілення своє: і німа жінка заговорила, і кривий чоловік скочив, як олень. І воздали подяку Богові та святому мученикові Мині.

Один жидовин мав собі друга християнина. Виходячи-бо в далеку країну, дав йому свого ковчега із тисячею золотниць на збереження. І затримавсь у тій країні, в яку відійшов. Християнин же замислив у серці своєму не віддавати золота жидовину, коли повернеться, а собі його притаїти, що і сталося. Прийшов-бо жидовин, просить християнина, щоб віддав йому золото, яке доручив йому на збереження. Християнин же відрікся, кажучи: "Не знаю, про що мовиш, не давав ти мені нічого, і я нічого не брав од тебе". Почув це жидовин, образився і, втративши надію на своє золото, рече до християнина: "Брате, ніхто про те не відає, тільки єдиний Бог, і коли заперечуєш, що дав тобі на збереження золото, кажучи, що не брав його ти, то відречись клятвою. Ходімо ж бо до церкви святого Мини і там поклянися мені, що не брав ти у мене ковчега із тисячею золотниць". І пішли купно обидва, і поклявся перед Богом християнин жидовину, що не брав у нього золота на збереження. Коли ж учинили клятву, вийшли разом із церкви, і, коли на своїх коней сіли, почав кінь християниновий яритися, що годі було утримати його, і вузду порвав, бігаючи, і на землю скинув пана свого. Упав християнин із коня і звалився з руки його перстень та й ключ згубився із кишені його. Відтак встав, схопив коня, присмирив, сів на нього та й поїхав із жидовином. Прийшли-бо на якесь місце, і рече християнин жидовину: "Друже, це місце є догідне, зійдемо з коней та й поїмо хліба". Зсіли та й пустили коней, щоб паслися, а самі почали їсти. І невдовзі глянув християнин і побачив свого раба, який прийшов і стояв, тримаючи в одній руці жидовинового ковчега, а в другій упалого персня із ключем, і, уздрівши це, жахнувся. І мовив до раба: "Що воно таке?" Раб же відповідає: "Один воїн страшний на коні приїхав до пані моєї, віддав їй ключа із перснем і мовив до неї: "Пошли з ретельним дбанням жидовинового ковчега, щоб не впав у біду чоловік твій". І дано було мені це принести тобі, як повелів він". Жидовин же, побачивши те, здивувався на чудо й порадів. Повернувся із християнином до святого Мини й поклонився до землі та й попросив хрещення із вірою заради такого чуда, якого самовидцем був. Християнин же молив святого подати йому прощення, оскільки Божого закона переступив. І обидва прийняли, як просили: той святе хрещення, а цей прощення, і пішли кожен у домівки свої, радіючи і славлячи Бога та угодника його святого Мину величаючи.

У той-таки день страждання святого мученика Віктора і Стефаниди, мучениці

У царство Антонія, царя римського, був один воїн з Італії родом, — воював же під владою воєводи Севастіяна, — на ймення Віктор, котрий вірував у Господа нашого Ісуса Христа і явно ісповідував перед усіма всесвяте Його наймення. Коли ж почалося гоніння на християн, закликав воєвода блаженного Віктора і мовить йому: "Надійшло нам писання від царя, що повеліває вас, християн, приводити до богів наших, щоб ви приносили їм жертви, а хто не коритиметься, тяжкими карати муками. Ти ж бо, Вікторе, принеси богам жертву, щоб не підпав під муки і не погубив своєї душі". Святий-бо Віктор відповів: "Я тому безбожному повелінню смертного царя не повинуюся і не учиню волі його, маю ж бо безсмертного Царя, Бога і Спаса мого Ісуса Христа, Його ж Царство безконечне, і ті, що чинять волю Його, матимуть вічне життя, а смертного вашого царя царство є дочасне, і ті, що чинять ту нечестиву волю його, загинуть навіки". Воєвода ж рече йому: "Ти нашого царя воїном є, повинуйся-бо велінню його і принеси жертви". Відповів Віктор: "Не вашого вже земного царя воїн я є, а Небесного. Хоч і воював певний час під владою царя вашого, одначе не переставав служити Царю моєму і тепер не залишу Його, а ідолам вашим жертв не подам. Твори ж бо, що хочеш, ось тіло моє в руках твоїх, владу над ним маєш, над душею ж має владу Бог мій". Воєвода ж рече: "Сам себе в біди віддаєш, чоловіче, не корячись повелінню, але раджу тобі: принеси жертви богам, щоб збавився від мук, які на тебе відтак