Читати книгу - "Фріда"

Коли їй було погано на душі, вона йшла на котрийсь зі своїх складів, замикалася серед куп паперу і сиділа, вдихаючи ці запахи… Тут їй було затишно. Тепер вона може сказати, чому. Папір — це друге життя дерева, а Ірина Ревуцька — це друге життя Фріди…

Подібно до того, як Мойсей Давидович, шиючи свої шуби, пам'ятав про духи звірят, з яких вони були пошиті, і мав свої шуби і шапки за живі істоти, так само Ірина завжди пам'ятала про дерева. В її бізнесі був не лише папір, а й в дерева. Якщо її колеги по бізнесу купували нерухомість традиційну — орну землю, будинки — задля того, щоб насолодитися цим або ж мати хосен уже зараз, принаймні за життя, Ірина вкладала гроші в ліс. Вона саджала нові дерева, які виростуть у густий ліс із грибами, ягодами, папороттю, птахами, павучками і зайцями через десятки років. Альтруїзм? Боже збав! Зберігаючи і вирощуючи ліс, вона спокутувала свою грішну любов до паперу. Ірина елементарно знімала стрес. Адже вона сама була жінкою-древом. Їй так хотілося, щоб один із посаджених нею дубів перетворився на світове крислате древо, на якому б у великому гнізді сиділи святі Кузьма й Дем'ян, божі цілителі. Як було намальовано в старій вірменській книзі її дитинства…

…Довгими вечорами, коли вона малою лежала вдома хвора, до неї навідувалася тітка Каріна Варданян, дружина рідного брата її батька, приносила «щось перекусити» і час від часу що-небудь дарувала зі свого посагу. То набір мережаних носовичків, то музичну скриньку з балериною, то маленькі срібні сережки… А якось, коли Фріда хворіла, Каріна принесла їй велику книгу з картинками. Книга була написана незрозумілою давньовірменською мовою, а картинки ілюстрували дивовижні історії.

Там було дерево з гадюками в корінні та різнокольоровими птахами на верхівці.

Там було ще одне дерево зі святими й ангелами, які сиділи в гніздах на дереві.

Там було дерево з великою змією, яка виглядала з дупла з золотою короною на голівці.

Там була риба-кит, що заковтує корабель, на кормі якого роззявив рот чоловік з божевільними очима.

Там була церква, що проросла зі скелі, а навколо неї, теж зі скелі, проростав райський сад.

Там був Ісус Христос із золотим серцем у грудях.

Там був дивовижний корабель, до якого по дошках ішли різні звірі, а нагорі стояв чоловічок, дуже схожий на дядька Рафіка, і рукою показував на корабель.

Там було дуже багато дивовижного й незрозумілого.

«Твій тато її дуже любив!» — казала Каріна, застаючи Фріду за розгляданням книги, і дівчинка уявляла свого тата таким самим химерним, як ця книга. Вона шукала його в гілках чудернацьких дерев і гадала: котрий він серед трьох чи то ангелів, чи святих, які там сидять — той, що читає книжку, той, хто тримає золоту гілочку, чи той, хто грає на маленькій арфі?.. «Напевне, це той, хто читає книгу», — думала вона і довго вивчала риси його обличчя — чорне кучеряве волосся і сині-сині очі…

«Яка ти схожа на свого тата! — казала тьотя Каріна і гладила Фріду по голові… — Викапана Варданян!»

…Та книга заманливо пахла старим папером і фарбою. Ірина все своє свідоме життя шукала книги з таким запахом і так і не знайшла їх…

Може, її фетишистське і дещо божевільне ставлення до паперу було породжене вічними пошуками Книги, подібної до тієї, яку їй колись подарувала Каріна Варданян…

… — Юро, їсти хочеш? — повернула Ірина голову до нього, і той радісно закивав.

У дворі стояв «жигульонок», отже, кафе, куди вчора її запрошував власник, відкрите.

Вона підвелася, непевно стала на ноги і, похитуючись, як людина, що наново вчиться ходити, рушила до виходу. Проте, дійшовши до арки, Ірина зупинилася. Вона передумала. Їй не хотілося повертатися в світ Ірини, вона ще не набулася тут, у світі Фріди. Ірина вийняла гроші, дала Юрі й сказала: «Іди, купи собі що хочеш, а мені — кави, тільки справжньої, і якусь булочку. Найкраще — з повидлом».

…Кухонні спогади з дитинства завжди найяскравіші. Влітку починався сезон варення.

Абрикосове — золоте з ціленьких жовтогарячих половинок-мармеладинок; зелене — зі свіжого агрусу; варення кольору червоного дерева — з вареного агрусу; з жовтої черешні — з горішками усередині; приторне малинове; «вишнева галяретка» і, звісно ж, «панське варення» — із трояндових пелюсток. Посеред двору розкладали вогонь, ставили дві цеглини, а на них — по черзі — свої миски.

У кожного був свій спосіб. Берта Соломонівна варила довго, аби не «забурділо», і розливала його в трилітрові банки. Фріда не раз отримувала потиличники за те, що не впильнувала варення в мідному з дерев'яними ручками тазику. Пані Ірена варила варення кілька разів короткими заходами, навіть не доводячи його до кипіння, розливала в маленькі баночки, переважно майонезні, і зберігала в підвалі. А тітка Аня Соболєва любила все «брати під кришку» — вона не мала терпіння ні пані Ірени, ані Берти Соломонівни: «Візьму його під кришку, і діло в шляпі!» — казала вона весело. «Знову зірвалося, падло!» — так само весело казала вона, виливаючи своє вариво у помийне відро…

— …Ти не вмієш отримувати задоволення від їжі, — якось сказав їй Маджарян у французькому ресторані. — Скажи, чого б ти з'їла із задоволенням?

Ірина знизала плечима:

— Не знаю… Хіба що… Щойно звареного гарячого варення з «городською» свіжою булочкою і холодною сирою водою, щойно накачаною з колонки.

— Ясно. Тобі як справжньому підприємцеві, притаманний агедонізм: ти не вмієш отримувати задоволення від життя. Ти весь час у роботі, тебе ніщо більше не цікавить.

— То й що? — байдуже спитала Ірина.

— Отже, свій ресторанний бізнес я тобі ніколи не віддам, щоб не зіпсувала…, — пожартував Маджарян.

— Ну й не треба, — байдуже відреагувала на жарт Ірина.

— То й їж свій папір! — удавано сердито сказав Маджарян. — Гризи, як мишка!

Ірина здригнулася. Слово «мишка» її неприємно кольнуло. Так називали її лише в домі-химері, і Маджарян влучив у болюче місце.

Ох, Маджарян, Маджарян… Розрив із ним не минувся безслідно. Власне, вони підтримували ділові стосунки. Як же без них? Адже Ревуцька й Маджарян мали взаємозалежний бізнес: Маджарян був власником дочірніх компаній Ірини, і навпаки. Вони ділили пакети акцій в одних і тих самих підприємствах, тобто бізнес вели й далі. Проте дружні зустрічі чи спільні подорожі Ірина припинила. Але без Маджаряна їй було важко. Неймовірно важко. Просто неможливо. Однак вона не впадала