Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

«Група крайніх націоналістів, що гуртувалася коло Миколи Міхновсько-го, висунула гасло творити українську буржуазію, поширюючи національну свідомість серед заможних малоросів, але більшість прислухалася до Миколи Левитського, відомого кооператора...» і т. п.

В цьому шановний професор глибоко помиляється.

І ще багато можна було б привести прикладів перекручування ідей Міхновського й умисного, або й «щирого», нерозуміння його ролі в нашому національному рухові, та щоб з цим покінчити, ствердимо, що Його ідеї захисту народу від експлуатації далекосягліші і більше радикальні, як слова і діла всіх отих «крайніх» українських соціалістів, чи демократів, чи революціонерів, всіх отих «чесних з собою» демагогів, «діячів» нашого визвольного руху. В цьому ми переконаємося навіть з цієї коротенької розвідки.

Тепер вернемося знову до партії РУП.

Хоч ця партія і вийшла в світ брошурою «Самостійна Україна», але наша молодь, члени партії, що були все ще під впливом російських соціалістичних революційних партій, особливо партії соціал-демократичної, легко зрадили цьому заповітові. Вже на ІІ з’їзді цієї партії в кінці року 1904 одна група РУП стояла за самостійне існування партії та визнавала автономію України (М. Порш), а друга група постановила своїм завданням з’єднання з російською соціал-демократичною партією, і таким чином «перешкодити відтягненню українського пролетаріату в бік буржуазно-радикальної» «Самостійної України», себто перешкодити «затємнєнію класовова сознанія ук-раїнскаво пролетаріата» та «направити його у спільну могутню річку пролетарського руху всієї Росії». Себто, як казав співець «єдиної неділимої Росії», поет Пушкін: «славянские ль ручьи сольются в русском море!» Ці елементи організували так звану «Спілку», що влилася до російської СДРП та цілком вийшла з РУП. Один з головних провідників тієї групи О. Скоропис-Йолту-ховський тоді вважав, що «маса сільського пролетаріату на Україні єсть національно-українська. Масова організація його врешті може бути тільки українська. Головною метою єсть політичне і соціальне усвідомлення маси, а українською вона буде сама собою без усяких коло того заходів». На цьому з’їзді один тільки М. Порш непохитно тримався позицій національної розбудови України і виголосив реферат, в якому обґрунтовував ідею «Самостійної України» як необхідної передумови для економічно-продуктивного розвитку України, але більшість була проти того, і тому був прийнятий постулат автономії України. Нарешті на III з’їзді партія РУП змінила свою назву на «Українську соціал-демократичну робітничу партію» (УСДРП).

В. Садовський, також член УСДРП, у своїй статті «Студентське життя у Києві у 1904-1909 роках» в збірнику «З минулого», том II — 1939 року — Варшава, ст. 10, пише: «...коли я пригадую імена всіх тих, що перейшли через РУП і пізніше через УСДРП, а потім опинилися пізніше так далеко і від соціалізму, і від робітничого руху (В. Степанківський, М. Троцький, М. Порш, Д. Дорошенко, О. Скоропис, Д. Донцов), насувається висновок, що в тодішньому нашому підпорядкуванні себе гаслам марксівської ортодоксії був до деякої міри момент використання політичної кон’юнктури».

Українські соціал-демократи весь час кажуть, що вони переводили широку працю між робітництвом, а той же В. Садовський на наступній стор. 11 того ж журналу пише: «Чув я, що провадиться праця серед робітників, що є зв’язки з іконостасниками на Подолі, але в перше півріччя (1905. — Ю. К.) перебування в Києві не бачив я ні одного РУПівського робітника».

Те ж саме можу сказати і я. В революції 1905 року українські СД як окрема група участі не брали, і я, приймаючи найближчу участь у всіх революційних комітетах Харкова, ніде не зустрічав також ані одного партійного робітника з УСДРП. Тоді партія РУП припинила свою діяльність, а до УСДРП я не пішов. Найбільший удар партії РУП завдав сам Д. Антонович. Від гасла «Самостійна Україна» дійшов він поволі до твердження, що «національне питання вигадала буржуазія, щоб затемнювати самосвідомість пролетаріату», і нарешті дійшов до «неіснуючого (національного. — Ю. К.) питання». В 1905 році він вийшов з РУП, не пристаючи на автономію чи федерацію України, і в партію УСДРП також не пішов. Під час революції 1917 року і потім на еміграції в Празі Д. Антонович перевів поважну національну працю, і тому величезні заслуги його в українському національному русі треба визнати без застережень.

Хитання нашої «революційної братії» особливо катастрофально відбилося під час нашого визвольного руху в 1917-1920 роках.

В блуканні за вирішенням національного питання ми зробили ціле коло і, вийшовши з однієї точки, зробили за 19 років, так би мовити, «мандрівку довкола світу», і повернулися знову на те саме місце. Вийшовши від гасла

«Самостійна Україна» в 1900 році, перейшли через федерацію та дійшли до автономії України — І та ІІ з’їзди РУП, далі через «обласне самоурядування» зійшли на кульмінаційну точку — «неіснуючого національного питання», потім знову вернулися до автономії — І і II Універсали Центральної Ради перейшли через федерацію — ІІІ Універсал Центральної Ради і врешті, під впливом подій, прийшли знову до свого основного гасла «Самостійна Україна» — IV Універсал Центральної Ради 1918 року, а потім у 1919 році вже була проголошена «Соборна Україна». Одним непохитним борцем за «самостійну, вільну, соборну Україну» був Микола Міхновський з купкою своїх однодумців, що донесли цю ідею аж до часів нашого національного відродження, до якої всі «відступники» цієї ідеї кінець кінцем повернулися. Навіть такий стовп українства, як проф. Михайло Грушевський, ще перед революцією писав в «Українському віснику»: «Україна має цілком означену етнографічну і національну індивідуальність, що в новім устрої демократичної Росії повинна знайти сприятливі умови для свого культурного і суспільного розвитку і національного самоозначення». Якраз це ми бачимо тепер при опануванні України максимумом того «демократизму».

В часи нашого національно-політичного зриву в роках 1917-1919 М. Грушевський усе відтягав проголошення самостійності України, бо все вірив у те, що в «новій демократичній Росії» настануть можливості національно-суспільного та економічного розвитку України. І треба було стільки жертв, щоб його переконати в хибності цих поглядів. Він нарешті прийшов до переконання, що ані Росія чорносотенна, ані комуністична не несуть для України щастя, а несуть повну загибель, і тоді тільки згодився на проголошення IV Універсалу з гаслом самостійності України, але то вже була «12 година», коли всі можливості досягти Волі України силою своєї зброї були страчені.

В 1917 р. книжечка «Самостійна Україна» була ще раз перевидана «Союзом Визволення України» у Відні. В передмові від видавців було написано таке: «... питання нашої державної незалежності для нас, РУПівців, ніколи не зникало, не сходило з порядку денного!» І далі там читаємо: «...чи треба кому яснішого доказу на те, що “Самостійна Україна” є наше старе гасло, як той факт, що