Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

Франц

Зал палав у сяйві сотень свічок, закріплених у кришталевих люстрах, що спускалися з високої стелі, мов замерзлі потоки світла. Вони розсипали м’яке золоте сяйво на поліровану підлогу, на мармурові колони, на натовп у шовку, атласі й оксамиті, де кожен стібок тканини промовляв про статки, а кожна прикраса — про амбіції.

Звучав полонез — повільний, урочистий, немов марш для коронованих привидів. Ритм підкреслював кожен крок, кожен поворот — у ньому було щось від античного ритуалу, щось до болю знайоме й безнадійно неживе. Оркестр у підвищенні вів мелодію впевнено, бездоганно, і здавалося, що сам зал дихає в унісон із музикою: шепоче, клацає підборами, хитається у блиску кришталевих люстр.

Святкування, хоч і зветься "вузьким колом", на думку моєї матері, насправді охоплювало всю політичну верхівку Аурелії. Міністри, генерали, радники, їхні дружини, доньки шлюбного віку й обов’язковий натовп придворних з вічним блиском у погляді та порожнечею в серці.

Кожен тут щось хотів. Кожен усміхався, щоби щось отримати.

Я стояв посеред цієї сцени, мов головний актор у п’єсі, яку не писав і яку терпіти не міг. Приймав привітання. Кланявся. Усміхався. Танцював. І не відчував нічого.

Першою партнеркою стала моя кузина — Аделаїда. Статна, з ідеальною поставою й іще досконалішим відчуттям моменту. Вона завжди знала, що сказати, коли сказати і як зберегти спокій навіть серед руїни.

Ми зустрілись у центрі зали — під поглядами, яких не злічити. Я подав їй руку, і вона прийняла її з грацією, яка не допускала сумніву: Аделаїда народилася для сцени, де слів не потрібно.

— Ваше Величносте, — промовила вона з лагідною впевненістю. — Приємно бути першою у цей вечір.

— Це найменше, що я міг зробити для вас, кузино, — відповів я з ледь помітною усмішкою. — Сьогоднішній вечір прикрашаєте ви, не музика.

Вона засміялася — легко, дзвінко, але водночас стримано, як годиться вищій аристократії.

— Ви не змінилися, Франце. Ваші компліменти такі ж небезпечні, як і ваша усмішка. Гадаю, навіть міністр оборони не може змагатися з вами в мистецтві зброї.

— Міністр оборони би зрадів такому порівнянню, хоча, боюсь, моє мистецтво полягає хіба що у вчасних поклонах і вмілому мовчанні, — відповів я.

Оркестр подав сигнал, і ми рушили — у першому ряду пари тягнулись у повільній ході вперед, повертаючи плавно голови, ковзаючи поглядами по залі. Праві руки були витягнуті вперед, пальці лише злегка торкались. Це була не близькість — а форма. Не почуття — а геометрія.

Наші ноги ступали в ритм, мов у відлуння давно забутих кроків предків. Поворот — м’який, точний. Поклін. Випрямлення. Погляд — тільки на мить — зустрівся і зник. Усе було розраховане: ми проходили по колу, неначе вишукані фігури на шахівниці, виставлені за задумом глядачів.

Її рука — легка, мов перо, майже невідчутний дотик. Кожен її рух був ніжним і виваженим, ніби вона намагалася не зламати цей крихкий момент.

— Ви мали чудовий вигляд сьогодні вранці, коли покидали маєток, — сказала вона, голос її був ледь чутним у музиці. — Я чула, ваш від’їзд був дещо… несподіваним.

Я кивнув, не змінюючи тону:

— Інколи свіже повітря допомагає краще, ніж усі лікарі двору разом узяті.

Її погляд на мить затримався на моєму обличчі. У ньому щось промайнуло — чи то здогад, чи співчуття — але вона нічого не сказала. І я не запитав.

Ми зробили фінальний прохід — повільно, гідно, під звук м’якого затухання акордів. Полонез завершився точно в той момент, коли ми зупинились у центрі. Ми вклонилися одне одному — глибоко, витримано, з тією бездоганною формальністю, яку могли б заздрити навіть механічні фігури на музичній шкатулці.

Навколо вирували оплески, сміх, нові танці. Але всередині мене — тиша.

Наступною партнеркою стала Анна — моя молодша кузина, щойно введена у світ. Сукня на ній була надто яскрава — свіже бірюзове шовкове полум’я, яке різало око в оточенні приглушених тонів старших дам. Її зачіска — заплетена у складну, надміру серйозну форму — виглядала так, ніби мала витримати облогу. А щоки палали так, що, здавалося, варто доторкнутись — і вона згорить. Її погляд метушливо ковзав залом, як пташка, замкнена в палаці дзеркал, яка шукає вихід, але постійно наштовхується на своє віддзеркалення.

Я зробив кілька кроків до неї — і вона здригнулася, мов не вірила, що її справді покличуть.

— Кузино Анно, дозвольте мені... — я подав руку, опустивши голос до майже дружнього.

— Т-так, звісно… т-точніше… я маю на увазі… — вона збилася, і її тремтлива долоня лягла у мою.

Оркестр заграв мазурку. Спершу — ритмічний удар литавр, за ним —скрипки, що перехопили провідну партію, а потім — обережне, урочисте відлуння флейт і кларнетів. Мазурка не була танцем сором’язливих — вона вимагала стрибка, гри, несподіваних змін темпу і характеру. Це був танець для тих, хто вмів дихати моментом, а не ховатися в ньому.

Ми стали до вихідної позиції: один крок уперед, обмін поглядами, невеликий уклін. Її рука в моїй — холодна, мов вода перед грозою, і така ж нестійка.

Перший рух — крок із притупом, поворот. Я м’яко повів її, сподіваючись, що ритм підхопить її тіло, коли розум ще пручається. Але вона збилася — незначно, та її плече сіпнулося, мов від болю.

— Не хвилюйтесь, — нахилившись, прошепотів я. — Це лише танець, не шлюбний контракт.

Вона зніяковіло посміхнулась, але не відповіла. Її подих був неглибокий — корсет, схоже, не давав їй вдихнути. Або страх.

Мазурка вимагає руху в просторі — розгону, майже стрибка, потім пауза і погляд. Я зробив акцент на другому кроці, м’яко спрямував її, але її ноги знову заплуталися. Іще мить — і ми могли впасти.

— Розслабтесь, — прошепотів я, вловивши її переляканий погляд. — Ритм сам вас понесе.

На кілька секунд це спрацювало. Вона ніби впіймала хвилю — крок, поворот, притуп. Її спідниця красиво розкрилася у півоберті, а рука — нарешті — знайшла рівновагу в моїй. Ми зробили фігуру: обмін позиціями, зустріч погляду, легкий випад на акцент. Її очі блиснули, мов від здивування: вона вперше не зіпсувала рух.