Читати книгу - "Подорож собаки"

Усю дорогу, доки ми розводили собак по домівках, Сі Джей несла мене на руках. Біля будинку Саллі довелося трохи зачекати, перш ніж приїхала її людина.

– Мені дуже шкода, сталася собача бійка. Нічого, що я привела Саллі трохи раніше? – спитала Сі Джей.

У будинку Бівіса Сі Джей сказала чоловікові, який відчинив двері:

– Мені дуже шкода, але я більше не зможу вигулювати Бівіса. Він б’ється з іншими собаками.

– Не б’ється, – заперечив чоловік. – Хіба інший це починає.

Я відчув, що Сі Джей гнівається, і, попри біль у вусі, гиркнув на чоловіка. Бівіс, зі свого боку, зрадів, опинившись удома, помахав хвостом і увійшов не озираючись.

Коли ми повернулися додому, Сі Джей залишила там Дюка, а сама вийшла зі мною на руках, притискаючи долоню до мого вуха. Ми попрямували до Ветеринара – я зрозумів, що це він, адже той поклав мене на металевий стіл і погладив, а від його одягу пахло багатьма собаками. Я відчув укол у вухо, а потім чоловік трохи посмикав його. Увесь цей час Сі Джей спостерігала.

– Усе не так погано. Однак ви правильно вчинили, що затиснули його. Вони можуть втрачати багато крові, – промовив Ветеринар.

– О Максе. Нащо ти гарчиш на всіх? – сказала Сі Джей.

– Хочете, ми підемо далі й стерилізуємо його, якщо вже ви тут?

– М-м, гадаю, так. Це означає, що Максу треба буде лишитися на ніч?

– Звісно, але ви можете забрати його завтра вранці.

– Гаразд. Добре, Максе, ти залишишся тут на ніч.

Я почув своє ім’я й легкий сум у її голосі й постукав хвостом.

Сі Джей пішла, що мені геть не сподобалося, але Ветеринар погладив мене, і я заснув так міцно, що втратив відчуття часу. Коли прокинувся, був ранок, і я лежав у клітці в дурнуватому жорсткому комірці, який оточував морду і в який стікалися всі шуми й запахи, прямісінько до моїх органів чуття. «Знову», – от і все, що я собі подумав. Я давно облишив намагання зрозуміти, чому людям подобається ставити своїх собак у таке безглузде становище.

Приїхала Сі Джей, і Ветеринар випустив мене з клітки й передав їй. Я втомився й хотів лише заснути в обіймах моєї дівчинки. Дорогою ми зупинилися біля парадних дверей поговорити з леді, від якої пахло лимонами. Вона щось сказала Сі Джей.

– Що? Я… Я стільки не маю, – сказала моя дівчинка.

Вона була засмучена, тож я загарчав на лимонну леді.

– Ми приймаємо кредитні картки.

– У мене не так багато на картці. Можу я дати вам сорок зараз, а решту – коли мені заплатять?

– Ми очікуємо оплати на час послуги.

Усередині Сі Джей був сум, що так і рвався назовні. Я лизнув її в обличчя.

– Це все, що в мене із собою зараз є, – прошепотіла вона.

Усе, що її засмучувало, було провиною Бівіса.

Вона віддала якісь папірці, а лимонна леді дала їй інші у відповідь, і ми покинули сумний офіс Ветеринара. Я хотів на землю й крутився, але Сі Джей міцно тримала мене.

І Дюк, і Кросівка рвалися обнюхати мій дурнуватий комірець і тицялися носами мені у вухо, до якого, з мого відчуття, щось прилипло. Я трохи погарчав на Дюка, але Кросівка замуркотіла до мене, і я дозволив їй принюхатися. Дуже дивно було бачити її котячу морду всередині маленького простору, утвореного дурнуватим комірцем.

Кілька днів мені не дозволяли ходити на прогулянки з Дюком, що неабияк засмучувало. Кросівка, однак, була задоволена й виходила з-під ліжка погратися зі мною, а коли я лежав на сонці, згорталася поряд і муркотіла. Я полюбляв спати поряд із Кросівкою, але почувався поганим собакою, який мусить носити дурний комірець і сидіти вдома замість піти на прогулянку.

Одного ранку Сі Джей зняла з мене комірець, промила моє вухо, а потім, посадивши Дюка на повідець, причепила й мені один. Я йду на прогулянку! Дорогою ми підбирали всіх звичних собак, ось тільки ні Саллі, ні Бівіса серед них більше не було.

Інколи Сі Джей не вставала з ліжка, щоб гуляти із собаками, тож ми з Дюком будили її. Потім вона все одно не вигулювала всіх тих псів, хоча виводила нас із Дюком. То були мої улюблені дні, і я шкодував, що не всі вони такі. Одного з таких днів Сі Джей натерла підлогу й меблі хімікатами з різким запахом і стала ганяти підлогою машину, від якої валував Дюк і ховалася Кросівка. Коли дівчина закінчила й прибрала машину, Дюк гасав вітальнею так, наче його щойно випустили з ящика.

Я не мав вибору, окрім як припустити за ним. Збуджений, Дюк нахилився до мене, заохочуючи до боротьби. Я заліз на нього, і деякий час ми гралися, аж тут відчинилися парадні двері. Я гавкнув, Дюк гавкнув теж. Увійшов чоловік із криком «Дюку!», а слідом за ним – двоє інших чоловіків, які поставили валізи на підлогу й пішли. Я з гарчанням підбіг до незнайомця, доки Дюк махав хвостом і обнюхував його руки.

– Максе! – гукнула Сі Джей.

Вона взяла мене на руки саме в ту мить, коли я подумував учепитися зубами чоловікові в штани, позаяк той не зважав на мене й лише гладив Дюка, котрий радо вітав його, хоч той увійшов до Сі Джей без дозволу. Дюк просто не розумів усього значення слова «захист» – добре, що я був тут.

– Вітаю вдома, Баррі.

– Привіт, Сі Джей. Гей, Дюку, скучив за мною? Скучив за мною, хлопче?

Він став навколішки й обійняв Дюка, який помахав хвостом, але потім підійшов обнюхати Сі Джей: вічно заздрив, що вона брала на руки й голубила мене, а його – ніколи.

– Не схоже, щоб він узагалі сумував за мною, – сказав чоловік, що пахнув мастилами й фруктами. Коли він глянув мені у вічі, я загарчав.

– Тебе довго не було, – мовила Сі Джей. – Сім місяців – ціла вічність для собаки.

– Гаразд, але я міг здати його до псарні. А я заплатив людині, щоб мешкала з ним у цьому будинку.

– Він цього не знає, Баррі.

– А це хто? Здається, ти казала – кошеня.

– Гаразд, це Макс. То довга історія. Максе, будь чемним.

Хоч я мав підозри щодо цього чоловіка, Сі Джей начебто ладнала з ним, тож, коли вона опустила мене на підлогу, я продовжив боротьбу з Дюком.

– То як, переміг твій хлопець? – спитала Сі Джей.

– Що?

– Твій хлопець. У боксі.

Дюк перекинувся на спину, і я закусив шкіру в нього на горлі й м’яко потрусив.

– Ти таки справді недотепа, – сказав чоловік.

– Що?

– Ні, не переміг.

– О. Мені шкода, Баррі. Це тому ти повернувся на два місяці раніше?

– Авжеж, коли твій боєць програє, ти ж не вирушаєш у всесвітній прес-тур, правильно? Якого… що це Дюк робить?

– Дюк? – повторила Сі Джей. Почувши своє ім’я, Дюк застиг із розчепіреними в повітрі лапами й висолопленим язиком, а я м’яко смикав зубами його шкіру. – Вони просто граються.

– Дюку! Припини це! – сердито гримнув чоловік.

Пес зіп’явся на лапи, відштовхнувши мене вбік, і підійшов до Сі Джей, опустивши вуха. Я лежав там, куди впав, тяжко дихаючи.

– Що сталося, Баррі?

– Ти перетворила мого собаку на слинька.

– Що? Ні, вони дуже добре бавляться разом.

– Я не хочу, щоб він отак «бавився» з якимось дрібним щуреням.

– Макс не щуреня, Баррі.

Баррі – вирішив я – це ім’я чоловіка.

– Ну, гаразд… Не пригадую,