Читати книгу - "Арос.Призначена вогняному дракону, Аніта Мілаєва"

Лія дістала мішечок і висипала його вміст на стіл мага артефактів.

«Ти вкрала перлини у кракена?» - майже закричав Деміон.

Лія трохи скривилася від його гучного голосу.

-Цього вистачить? - уточнила вона у господаря крамниці.

-Цілком, - запевнив маг, намагаючись взяти плату, але Лія випередила його зібравши перлини.

- Спочатку камені, потім плата.

- Кристали будуть готові через два дні.

У дворі почулися кроки і дивні звуки.

«Це карателі. Треба йти"

- По вашу душу? - поцікавився майстер.

-По мою. Відправ мене по далі звідси.

Лія дістала монети.

- Даю дві золотих монети. Через два дні повернуся за замовленням.

Майстер артефактів розгубився, але погляд на золото швидко повернув тверезість розуму. Він дістав чорні камені і намалював руни.

- Подумайте про місце, в якому б хотіли опинитися, але не далі ніж за сто миль.

«А, я, крім цього лісу й маєтку повелителя Себека, більше місць не знаю. Що робити?"

Позаду Лії відкрився портал. Побачивши, що вона забарилася, майстер артефактів на всяк випадок додав:

-Поспішіть.

«Ризикнемо, сподіваюся, я зможу уявити потрібне місце. І нас туди перенесе. Ти просто намагайся подумки прислухатися до мене. І не відкривай очі, поки ми будемо в порталі, - інструктував Деміон. - Це таємне приховане місце. Про нього зі сторонніх людей ніхто не знає. На будиночку стоїть потужний захист. Готова? »

Ну як сказати..? З таким успіхом можна було б запитати, чи готова стрибнути з мосту? Найгірше те, що вибору немає.

У двері постукали. Гості назвали ім'я правителя, згадали Арос. Більше Лія не слухала. Заплющивши очі, вона зробила крок у відкритий портал.

Зараз перехід був не таким як з провідником і з повелителем. Дівчина не відкривала очі, але відчувала, як вона проти своєї волі обертається. Було холодно. Вона бачила у себе в голові картинку, як фрагмент з фільму. Образ будиночка в лісі. Міраж був нечітким і розпливчастим. Картинка то наближалася, то віддалялася. Лія не знала, скільки це тривало. Раптом відчула ґрунт під ногами і тепло, а ще почула голос Деміона:

«Вийшло, немає сил».

Відкрила очі, знову була в лісі. Перед нею стояв будиночок, який дівчина щойно бачила у себе в думках.

Скромна будова з сірого каменю. Будинок був схожий на мисливський. Просто, але в той самий час велично. Сірий дах вкривало зелене листя повзучих рослин.

Лія зайшла всередину. Будинок мав тільки одну кімнату. Два ліжка з різьбленими спинками. Камін, стіл і маленька шафка. Кімната була схожа на підліткове сховище, судячи по дерев'яним фігуркам драконів на шафі. Тут все було покрито товстим шаром пилу. Сміливо можна робити висновок, що гостей цей будинок приймав давно.

"Що це за місце?" - запитала дівчина друга, але він не відгукнувся.

У шафі Лія знайшла сушені фрукти, в'ялене м'ясо і дивної форми сушений хліб, у всякому разі, сухар схожий хліб. На смак нагадував корж. Поклавши нехитрі запаси, дівчина продовжувала розглядати притулок.

Навіть вода в глечику знайшлася, злегка солонувата, але напрочуд холодна, немов її тільки набрали з джерела.

Ще кілька разів Лія спробувала покликати друга, але той мовчав.

Дівчина вирішила провести день і ніч тут. Це місце навіювало їй, якісь сумбурні почуття. Розчулення, захват, схвильованість.

Щоб зайняти час в очікуванні появи Деміона, Лія вирішила привести кімнату в порядок. Вона витерла пил і витрусила покривало.

Хотіла поповнити запаси провізії, але не ризикнула, пам'ятаючи отруйні яблука.

Упоравшись, зняла головний убір, взуття, ножни з кинджалом і лягла на ліжко. Переодягнутися було ні в що, довелося лягти в одязі. Втома взяла своє, дівчина заснула.

Їй снилося блакитне небо, красиві гори, крізь сон чувся шелест листя. Бачила як високо у небі ширяє червоний дракон. Вона милувалася його польотом серед гострих вершин, раптом він повернувся, дівчина почула: «Моя бонобі. Світло моїх очей, мій місяць, моє сонце серед сірих хмар. Ковток прохолодної води для спраглого мандрівника. Моя, моя! » - стільки ніжності, стільки почуття було в цих словах.

Лія посміхнулася. На душі стало легко від слів цієї рептилії. Треба ж який галантний дракон. І який приємний сон.

Її розбудив скрип, знехотя дівчина відкрила очі, і не розуміла, чи продовжує вона спати чи вже прокинулася.

Вона побачила незнайомця, у якого вкрала камінь. Він лежав напроти неї.

-Ось і зустрілися, - широко посміхався він.

Лія сонно роздумувала, чому він їй сниться.

-Ти мені снишся? - швидше стверджувала, ніж запитувала, - насолоджуючись сновидінням і незвичайним кольором зелених очей. У них здавалося можна потонути. Вир почуттів грав у смарагдовій райдужці.

«Який дивний сон».