Читати книгу - "Фенікс, Валерія Дражинська"

II частина

Я напружено розглядувала чорний тонований бмв, що стояв переді мною на світлофорі. Запалюється зелений, машина плавно рушає, я слідом, але раптом різко зупиняється. Виматюкавшись, все ж встигаю натиснути на гальма. А ось позаду мене не встигають і смачно цілують попку моєї нещодавно придбаної ауді. Намагаючись привести до тями дихання, що збилося, спостерігаю, як бмв спокійненько собі відчалює. "Ще б фарами моргнув, придурок!" - усміхаюся на емоціях. У крові вирує адреналін. Роблю вдих видих і виходжу з машини.

Із тесла насиченого синього кольору виходить гарна блондинка з яскравими блакитними очима. Її можна описати одним словом - дорога. З пасажирського боку з'являється великий чоловік та, з незворушним виразом обличчя, оглядається навколо.

Н-да, моя не дешева машинка на тлі синьої красуні виглядає як бідна сирітка. Ми з дівчиною одночасно підходимо до місця зіткнення. Постраждали непогано обидві. Дивимося одна на одну.

- Я машину тиждень тому купила, ще не оформила страховку, - покаянно перша порушую мовчання.

- Ну, ніби як я винна, - знизує та плечима.

- Ну, ніби як я різко гальмувала, - копіюю її жест.

Аргументи в нас закінчуються. За допомогою дивлюся на її супутника. Той, зберігаючи покер-фейс, не звертає на нас уваги. Запитально дивлюся на дівчину. Втомлено зітхає та махає на нього рукою:

- Оформляємо?

- Мінімум три години! - морщуся я.

- Так! - уже блондинка копіює мене.

Знову тиша і розглядання одне одного.

- Продуктивно! - від мого коментаря ми обидві починаємо сміятися.

Крізь сльози, що виступили, помічаю, як мужик-сама незворушність дістає телефон.

- Не смій! - різко гальмує його дівчина та простягає мені руку, - Слава.

- Софія, але звичніше Софі, - легко потискаю простягнуту руку, - Слава, вибач, я гальмувала, тому що придурок на бмв переді мною різко зупинився. Я як відчувала, що він щось вичудить, тому й не спускала з нього очей.

- Софі, це я винна. Потрібно було тримати дистанцію. Давай домовимося. Я тобі залишу свій номер, а ти дізнаєшся вартість ремонту та мені повідомиш. Я все оплачу.

Уперше в житті бачу багату і красиву дівчину природною і м'якою, а не гордовитою стервою.

- Ні, я теж відчуваю свою провину. Ремонт твоєї машини оплатити не пропоную, - нервово усміхаюся, дивлячись на дорогущу красуню, - Давай кожна за себе.

Слава недовго хмуриться, а потім починає крутити головою, щось вишукуючи. Коли її очі починають сяяти радістю від знайденого, вона повертається до мене:

- Ключ у тебе в машині?

- Ні! Ось, - показую їй.

Вона за секунду його відбирає та кидає своєму супутнику:

- Ти кудись поспішаєш?

- Ні, - злегка очманівши від її дії, відповідаю я.

- Стасе, мою крихітку прижени до тієї кав'ярні, - наказово показує рукою, - а машину дівчини приведи до ладу та протягом години прижени туди ж.

Я вважала її м'якою?

- Мирослава Сергіївна, я не думаю, що за годину впораюся.

- Я в тебе вірю! - моргає йому та повертається до мене, - Ходімо поки що кави поп'ємо?

Її безпосередність обеззброює. Мовчки киваю.

За годину Стасік усе ж не впорався. А за дві години спілкування ми зі Славою встигли трохи познайомитися. Вона розповіла, що є дружиною бізнесмена, у них є дев'ятирічна дочка. Прийомна. 

Я поділилася тим, як, будучи двадцятирічною Крижовою Софією, кинула все і поїхала до Франції за своїм єдиним коханням. І не прогадала, ставши мадам Софі Лавуан. Втративши чоловіка рік тому, після дев'яти років шлюбу, вирішила повернутися на батьківщину, не в силах більше жити минулим. Дітей немає.

Фінансові можливості покійного чоловіка дають мені змогу купити квартиру в столиці й організувати якусь свою справу. Ще не вирішила яку. Вона обіцяла допомогти.

Ми обмінялися зі Славою номерами. Моя ауді підкотила до кав'ярні знову новенькою. Я, не втримавшись, обійняла дівчину на прощання. Яка ж вона неймовірна.

Така сама, як і п'ять років тому. Грамотно підлаштоване знайомство з нею пройшло досить гладко. Чернова Мирослава стане моєю подругою.

Я, Ава, не померла того фатального дня та все ж полетіла в Париж, де на мене чекав міфічний чоловік та комфортабельна квартира. Фрезов, як і обіцяв, сховав мене. Не знаю, як він це зробив, та й не хочу знати, але для всіх, хто залишився в минулому, я померла в обласній лікарні.

Не померла я і через півтора місяця, коли за звичкою пішла безцільно блукати вечірнім Парижем. Доля? Рок? Не знаю! Останнє, що пам'ятаю з того дня звук автоматної черги. Я раніше думала, що знаю, що таке фізичний біль. Порізала пальчик. Вдарилася мізинцем об куточок меблів. Отримала кулю в плече. Навіть він ніщо, порівняно з тим, коли ти потрапляєш до реанімації з трьома кульовими пораненнями, з множинними переломами, набутими завдяки божевільній юрбі, що протупцювала по твоєму тілу, та опіками тридцяти відсотків тіла від афіші, яка загорілася та впала на тебе. Усе, що тобі залишається, це зчепити зуби та терпіти. Що я і робила майже два роки. Операції одна за одною, я перестала рахувати десь на десятій. Довга реабілітація.