Читати книгу - "Серденько Змія, Віолетта Котова"

Олег

 Вже як два тижні ми з хлопцями, яких мені довірив Сергій, шукали Кирила. Якщо виконуючи попереднє завдання, ми брали на себе роль військових, повноцінно виконуючи також і їх обов’язки, то зараз ми примірили на себе лахи оперативних співробітників, майже військових детективів. Час біг, а результати в пошуках друга змушували чекати кращого, їх майже не було.

 Все виглядало банально, як і більшість схожих ситуацій. Вони йшли впритул до ворога, тримаючи свої рубежі, але доля склалася не на їх користь, бо шмат землі, який хлопці тримали був дуже цікавий противнику, в якого була значна перевага в озброєнні, танках, артилерії та піхоті. З тої інформації, якою ми тепер володіли, я дізнався, що бригада Кирила трималася впевнено та довго, але коли ворогам надійшло підкріплення, сили які й так були не рівні, вичерпалися… Практично всі хлопці з бригади загинули, мали інформацію, про двох живих, але важко поранених вояк, яких ніби взяли у полон. Кирило ж, і ще один герой зникли безвісти, в полоні не значилися, тіл також не знайшли. Але я шукав не втрачаючи надії, носом рив землю в пошуках нової інформації, яка б навела мене на слід друга та подарувала надію. 

 Я чоловік з достатньо великим досвідом за плечима, як життєвим, так і службовим, давно вже перестав вірити у дива, а точніше, ніколи в них і не вірив. Хай там як, а Кирило був мені справжнім другом, я цінував його та поважав як людину, як чоловіка, як товариша. Те, що між нами сталася сварка під час останньої зустрічі, вже відпустило, емоції згасли, залишилась тільки сурова реальність нашого сьогодення. Так, я злився тоді, коли він поліз у моє особисте життя, скаженів від того, що накоїв, але наслідки вже були виправлені, а принцип «все, що не робиться, на краще» спрацював. Давно вже не злився, коли ж дізнався про його зникнення поник, бо Кирилу був зобов’язаний власним життям. Якби не він, ще до повномасштабного вторгнення, за часів антитерористичної операції, я б скоріш за все там на сході і віддав би своє тіло землі, яка на сьогоднішні вже була окупована ворогом.

 На ночівлю ми виїжджали до найближчого населеного пункту де розташувалися поліцейські. Підрозділ, який відправляли на зачистку звільненої території, вважав нас своїми колегами, та ніхто не здогадувався, ким ми є насправді. Сергій все ж таки багато міг, його вплив у стройових підрозділах з кожним роком набирав обертів, хоча сам він вже заморився та хотів спокою. З початком війни сказав, що ще протримається, бо на досвідчених людей  тепер був подвійний попит. Мрії про пенсію, власну справу та вільний час для родини зруйнувалися. Він, як і всі ми, боровся з ворогом у своїй стихії.

 Я не раз розмірковував, навіщо було Кирилу кидати бізнес, та йти до лав збройних сил. Війна це не тільки фронт, тут потрібна злагоджена наполеглива робота всіх структур, він міг би приносити чималу користь в державній службі безпеки, натомість обрав самісіньке пекло, хоча маючи чотирьох неповнолітніх дітей, міг просто виїхати з дружиною, як вчинили тисячі чоловіків. Мене повчав про родину, дочку, а сам поліз у м’ясорубку, з якої вийти живим шансів набагато менше, ніж мертвим. І саме за це він заслуговує на повагу та вдячність , завдяки таким як він, інші люди в тилу мають можливість жити звичним життям, бути вдома.

 Все це мене гнітило морально, тримався лише думками про Юлю та Олесю, заради них повинен був думати і про себе. Я теж ризикував, і ніколи цього не боявся, але зараз робив це з розумом, особливо після витівки Ірини, розумів, що зобовʼязаний поставити на ноги дочку.

 Юля вже поїхала. Вперта жінка, та вплинути на її рішення не зміг. Мав думки про те, якби вона завагітніла, тоді б точно вже не питав, тримав би поряд і не відпускав. Думав, що Кір тиран для своєї дружини Люби, а тепер й сам відчував, що починаю хворіти на тиранію. Любов, виявляється зла штука, змушує вчитися тримати рівновагу, та не перетинати межу божевілля.

 На ранок ми знову поверталися до окупованих населених пунктів. Ховали машину в сірій зоні, а потім пішки пробиралися лісом, оминаючи ворожі пости. Подекуди приходилось вдавати з себе дерева або землю, листя та кущі, а іноді й тихо вбивати окупанта власноруч. Не боявся цієї крові на своїх руках, готовий був відповісти за це перед Всевишнім. Нарешті, чутками, але дізналися від деяких місцевих, які не покинули зону бойових дій та допомагали нашим військовим, що є начебто два важко поранених хлопця, але де саме їх переховували цивільні, ніхто не знав. Так я наблизився до думки та надії, що зможу знайти друга живим.