Читати книгу - "Демократія"

За таких викликів Україна й далі потопає в політичних кризах у владі, що стримує поступ. Остання сталася взимку 2016 року, коли президент намагався зняти з посади прем'єра Арсенія Яценюка — знайома схема часів незалежності.

Непопулярний Яценюк чинив опір і погрожував потягти за собою весь уряд, якщо його знімуть. Він одержав вотум довіри, але не мав підтримки президента. Обидва зчеплювалися між собою, відсунувши на другий план урядування, поки вони влаштовували політичний театр, і Яценюк зазнав поразки.

«Ще одна революція не потрібна»

«Як можна співробітничати з корумпованими людьми?» 2016 року я була в Києві на круглому столі з молодими парламентарями. Сторону, що приймала, представляв Віктор Пінчук; він попередив мене, що ці парламентарі, яким переступило за двадцять, не вельми цікавляться мистецтвом компромісу. «Вони молоді й рішучі... патріотичні, але не дуже обізнані з тим, як розвивати політичний процес», — сказав він. Ці парламентарі представляли здебільшого ліберальні політичні партії, зокрема президентську, і належали до фракції Порошенка.

Запитання молодика пролунало після моєї поради працювати разом і розробляти закони незалежно від партійних настанов. «У цьому суть урядування», — відповіла я. Але видно було, що їм не до душі розмови про компроміс. Вони трактували свою позицію як виклик системі й статусу-кво... навіть парламенту, який вони представляли. Законодавчий орган — не місце для урядування, а місце домагання негайної перемоги. Тож нескладно зрозуміти, чому робилося так мало.

Ці молоді парламентарі були дуже цікавою групою. Вони бажали добра своїй країні й хотіли допомогти створювати демократію в Україні. Вони були пристрасними й щирими. «Аби ж то вони подолали свою впертість», — подумала я.

Пізніше того самого дня я виступала перед приблизно 200 студентами місцевих університетів. Я висловила своє обурення тим, що зробив Владімір Путін, розділивши країну. І сказала, що розумію: дуже важко урядувати в країні за таких «міжнародних обставин».

Але далі я зауважила, що не можна дозволяти, аби конфлікт із Росією уповільнив творення стабільної демократії. «Уявіть-но, що Західна Німеччина пішла б цим шляхом і чекала б на об'єднання, щоб будувати сильну й сповнену енергії державу. ФРН не змогла б тоді скористатися розвалом СРСР та інтегрувати Східну Німеччину на західних умовах», — переконувала я. Говорила обережно, щоб не образити аудиторію, але й далі не пом'якшувала власні вислови. «За двадцять п'ять років ви мали три революції: незалежність, Помаранчева революція, Майдан, — вела я. — Час припиняти революції й починати урядування». Студенти почали аплодувати і встали. «Українці втомилися від драм, — думала я. — Хіба цього не бачать лідери?»

Увечері Пінчук у своїй розкішній квартирі в центрі міста влаштував чудову вечерю. Вітальня була оздоблена славетними витворами європейського мистецтва і фортепіано, на якому мені кортіло заграти, але я вирішила не робити цього. Серед присутніх — ключові політичні фігури, зокрема Юлія та прем'єр Яценюк, якого незабаром відправлять у відставку. Про бойовище в парламенті вони всі висловлювалися в апокаліптичних тонах. Розмова виходила сюрреалістичною: ніхто не називав імен ні звинувачуваних, ні корупціонерів. Вона точилася по колу: про дерибан і конфлікт інтересів. Мимоволі складалося враження, ніби кожен уважав людину поруч корупціонером. Вони здавалися замкненими в собі й зосередженими на політичній інтризі, яка нібито поглинала їх.

Коли того вечора мій літак злетів, я дивилася на величезні простори України. Країні просто не випала добра роздача. У ній переймаються питаннями національної ідентичності, нависла тінь сусіда становить постійну загрозу, владні лідери настирливо плутають особисте з політичним.

Інституції покликані допомагати стримуванню й подоланню людської недосконалості. Я згадала Медісона, який казав, що американська конституція недосконала, бо це результат важкої роботи недосконалих людей. Тим часом Україна пережила багато криз і з кожним новим днем лаштується до боротьби. Це означає, що її лідери ще можуть дати стабільну демократію державі, хоча вони й недосконалі.

Розділ 5

Кенія: «Рятуйте нашу улюблену країну»

До Овального кабінету причвалав дід, спираючись на оздоблений слоновою кісткою ціпок. Було 27 червня 2001 року, і в Кенії за рік мали відбутися вибори. Даніель арап Мої очолював країну понад два десятиріччя. І тепер він знову хотів стати президентом.

Колін Павелл зустрічався з Мої за місяць до цього й радив йому поважати пункт конституції, який не дозволяв йому більше балотуватися. Мої тримався іншої думки. Тепер президент Буш мав йому це сказати. Перед прибуттям кенійців президента проконсультувала Джендаї Фрейзер, спеціаліст Ради національної безпеки щодо Африки. «Пане президенте, вам треба дати йому однозначно зрозуміти, що ми не будемо його підтримувати, якщо він триматиметься за владу», — сказала вона.

Джендаї знала Кенію. Відома африканістка, вона була в мене у Стенфорді в докторантурі. Я по думки повернулася в 1991 рік, коли робила перші кроки в Білому домі. Джендаї телефоном попросила мене про негайну зустріч. Вона виконувала польові дослідження в Найробі. «Тут панує велике напруження і насильство, — говорила вона. — Чи не могли б ви спитати когось в уряді, чи не поїхати мені звідси?» Я пішла коридором до спеціального помічника в африканських справах Девіда Д. Міллера і запитала його. Він не вагався: «Скажіть їй негайно забиратися звідти». Я переказала й домовилася, аби Стенфорд дав їй гроші на повернення додому.

Коли Мої почав викладати свій погляд, то стало зрозуміло, що він пряде власну нитку. Він очима упинався то в одного, то в іншого і виголошував нам гасла про етнічну напруженість у країні та про те, як становище може погіршитися через наступні вибори. Хоч він цього й не сказав, але все було зрозуміло: Мої знову хотів іти на вибори, бо тільки він об'єднає кенійців. Він потрібний своїй країні.

Президент категорично порадив йому йти у відставку. «Для кожного приходить час залишити свій кабінет. Коли я зроблю все, що маю зробити для американців, то повернуся до Техасу, пишаючись своїм служінням, але й радий знову стати пересічним