Читати книгу - "ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло"

Ми ставимо на місце двері камер і приводимо ув’язнених назад з жаркої, задушливої комори без вікон, де вони без будь-якого сенсу просиділи три години. Яке приниження я відчував! До кінця дня ми з Крейґом, Куртом і Дейвом не можемо звести один на одного очей. Ми мовчки погоджуємося залишити це все при собі й не згадувати про «божевілля доктора З.».

МИ ЛОПУХНУЛИСЬ, АЛЕ ХТО ЗАПЛАТИТЬ?

Очевидно, всі ми відчували величезне розчарування. Ми також страждали від наслідків когнітивного дисонансу: адже ми охоче і непохитно прийняли на віру неправдиві чутки і робили непотрібні дії, не маючи для цього жодних підстав[79]. До того ж ми потрапили в пастку групового мислення. Коли я як лідер повірив у ці чутки, усі інші також у них повірили. Ніхто не взяв на себе роль адвоката диявола, потрібного кожній групі, щоб уникнути дурних і навіть згубних рішень. Це нагадало мені про катастрофічне рішення президента Джона Кеннеді вторгнутися на Кубу в затоці Свиней, що закінчилося повним фіаско[80].

Для мене мало би стати очевидним, що ми втрачаємо наукову неупередженість і об’єктивність, потрібні для проведення будь-яких досліджень. Проте я вже не був науковим керівником, а успішно перетворювався на справжнього тюремного суперінтенданта. Це яскраво проявилося ще в моїй розмові з місіс І. та її чоловіком, не кажучи вже про мої переговори з сержантом поліції. Але психологи теж люди, і ними керують ті самі мотиви, що їх вони вивчають як фахівці.

Наше спільне почуття розчарування і збентеження непомітно поширювалося тюремним Двором. Зараз я розумію, що нам потрібно було просто визнати свою помилку і рухатися далі. Проте це так важко — просто сказати: «Я зробив помилку. Мені дуже шкода». Натомість ми почали несвідомо шукати цапів-відбувайлів, намагаючись зняти з себе провину. І знайти їх було неважко. Адже поруч були ув’язнені. І їм доведеться сповна заплатити за наші промахи й наше збентеження.

РОЗДІЛ 6

Середа.

Події надалі виходять з-під контролю

Я з нетерпінням очікую, що цей четвертий день експерименту буде не таким шаленим, як вівторок, який приніс безліч проблем. Наш графік видається достатньо заповненим цікавими подіями. Це мало б притишити свавілля, яке розривало нашу в’язницю. Священик, який служив тюремним капеланом, відвідає нас уранці. З огляду на його багатий практичний досвід, він допоможе мені зрозуміти, наскільки реалістична наша симуляція в’язниці, щоб бути контрольним зразком справжнього в’язничного досвіду. Це буде його віддяка за те, що раніше я написав лист на підтримку його запиту щодо проведення літньої школи для в’язнів. Хоча цей візит ми запланували ще перед початком експерименту, та скористаємося ним і для часткового задоволення вимог комісії з розгляду скарг, а саме щодо відправлення богослужінь. Після цього відбудеться перше засідання комісії з умовно-дострокового звільнення. Її очолюватиме наш консультант, колишній в’язень Карло Прескотт. Буде цікаво побачити, як він упорається з кардинальною зміною ролей: від в’язня, який неодноразово просив про умовно-дострокове звільнення й отримував відмови, до ролі голови комісії, що ухвалює такі рішення.

Обіцянка чергового вечора відвідин має допомогти після обіду вгамувати лихий настрій деяких ув’язнених. Я також планую прийняти нового в’язня під номером 416 на місце звільненого бунтівника Дага (8612). На сьогодні багато завдань, як і має бути в буденній роботі суперінтенданта Стенфордської в’язниці та його працівників.

ГОЛОВОЛОМКА ЗІ СВЯЩЕНИКОМ

Отець МакДермотт — статний чоловік зростом приблизно 188 см. Він підтягнутий і доглянутий. Схоже, що він регулярно відвідує тренажерний зал. Лисина відкриває більше простору рум’яному обличчю з широкою усмішкою й носом правильної форми. Капелан ходить і сидить виструнчившись і має чудове почуття гумору. МакДермотт — католицький священик ірландського походження, йому далеко за сорок, має досвід роботи духовним наставником у в’язниці на Східному узбережжі[81].

З колораткою і в старанно випрасуваному чорному костюмі він ніби кіношний варіант жвавого, але непохитного парафіяльного священика. Я вражений плинністю, з якою він переходить від однієї ролі до іншої. Зараз він серйозний науковець, за мить — професійний співрозмовник, проте завжди повертається до провідної ролі турботливого священика.

У кабінеті суперінтенданта ми обговорюємо довгий список посилань з анотаціями, які я підготував для нього, щоб допомогти в його доповіді на тему міжособистісного насильства. Він явно вражений тим, що я присвячую йому стільки часу, і дуже задоволений зі списку літератури, тому запитує: «Що я можу зробити, чим я можу вам допомогти?».

Я відповідаю: «Я хочу, щоб ви поговорили зі студентами-учасниками експерименту в зручний для вас час. А потім з огляду на те, що вони розкажуть і що ви побачите, дайте вашу чесну оцінку, наскільки реалістичним видається вам їхній досвід ув’язнення».

«Звісно, з радістю допоможу. Для порівняння скористаюся своїм досвідом роботи з ув’язненими у Вашингтоні, у виправному закладі, до якого я був приписаний кілька років», — каже отець.

«Чудово. Мені дуже цінна ваша допомога».

Тепер настав час і мені змінити роль. «Начальник запропонував записатися тим ув’язненим, хто хоче зустрітися з духівником. Дехто з них прагне поговорити з вами, а інші просили про участь у недільному богослужінні тут. Тільки один в’язень, номер 819, почувається хворим і хоче ще поспати, тому не розмовлятиме з вами».

«Гаразд, ходім. Буде цікаво», — говорить отець МакДермотт.

Начальник поставив стільці для священика й ув’язнених уздовж стіни між камерами №2 і №3. Я приношу ще один для себе, щоб сісти біля отця. Джаффе виглядає дуже серйозним і особисто супроводжує кожного в’язня з камери на розмову. Він явно насолоджується фіктивною реальністю цього сценарію зі справжнім священиком, що проводить типову пасторську роботу з нашими вдаваними в’язнями. МакДермотт і справді переймається цим. Мене більше турбують ймовірні скарги моїх підопічних, але й цікаво, що добрий священик їм скаже. Я прошу Джаффе переконатися, що Курт Бенкс із максимальним наближенням здійснює відеозапис. На жаль, низька якість нашої камери не дає змоги наблизити зображення так, як мені хотілося б.

Розмови здебільшого проходять одноманітно.

Священик називається: «Я отець МакДермотт, сину мій, а ти?».

Ув’язнений відповідає: «Я 5486-й, пане», або «Я 7258-й, отче». Лише дехто називає своє ім’я, здебільшого відрекомендовуються номером. Цікаво, що священик не звертає на це увагу; це для мене несподіванка. Соціалізація в ролі в’язня дає свої результати.

«У чому тебе звинувачено?»