Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Франческа. Повелителька траєкторій 📚 - Українською

Читати книгу - "Франческа. Повелителька траєкторій"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Франческа. Повелителька траєкторій" автора Дорж Бату. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 55
Перейти на сторінку:
полковник.

— Sir, yes, sir…

Вескотт ще міцніше стис кулаки.

— Який ви приклад подаєте солдатам, капрале? Як можна ганьбити свою форму, свій батальйон і корпус морської піхоти?! Через таких, як ви, капрале… — полковник хотів сказати ще щось, але раптом видихнув і розтис кулаки.

— Я доповім про вашу поведінку вашому командуванню. До кінця дня наказую вам і вашому відділенню перебувати в ангарі «В» і забороняю покидати його межі. Маковскі, прослідкуйте!

Полковник розвернувся і, не чекаючи відповіді капрала, ступинув крок. Потім зупинився й через плече кинув:

— Ви зробили дуже велику помилку, капрале, що зв’язалися з цією дівчиною. Вона б відстрілила вам яйця, не роздумуючи.

Вескотт весело нам підморгнув.

— Я не можу відстрілити те, чого немає, — не розгубилася Франческа.

Полковник, сержант Маковскі, два солдати роти охорони і ми з напарницею загиготіли.

Нещодавно дружина читала мені статтю, де було написано, що твердження «чоловік поводиться з жінкою так, як вона йому дозволяє» цілковито безглузде. Це нісенітниця, стверджувалося в статті, бо «в будь-якій ситуації з жінкою чоловік поводиться саме так, як йому дозволяє його виховання та інтелектуальний рівень».

І я цілковито з цим згодний.

* * *

Ви знаєте, що розробники супутників і ті, хто супутниками керує, вважають їх своїми дітьми, підопічними і взагалі живими істотами? Знаєте, звісно, бо я вже писав про кульгавого Містера Щасливчика. Уявіть собі, що кількасот фунтів високотехнологічного заліза та композитів не просто обертаються навколо Землі або разом із Землею, а живуть, зосереджено переміщуються, працюють і вмирають. З ними розмовляють, за них переживають і хвилюються, і за ними, як за живими, також плачуть бородаті суворі дядьки та ніжні дівчата.

У середньому сателіт живе на орбіті від 15 до 20 років, залежно від орбіти, умов експлуатації і, головне, від запасу пального (переважно гідразину, рідше — ксенону) та стану акумуляторів. Акумулятори періодично підзаряджаються від сонячних батарей, однак у суворих умовах космосу вони також мають свій ресурс. Живитися тільки від сонячних батарей неможливо, бо сонце видно не завжди, а живлення потрібне безперебійно.

Що ж відбувається? Як помирають сателіти? Як їх ховають?

Раніше їх просто бездушно залишали на орбіті. Купою холодного заліза оберталися вони навколо Землі, поки через відсутність корекції (те, чим ми з напарницею займаємось щодня) не сходили з орбіти, загрожуючи іншим сателітам та кораблям. Саме так 10 лютого 2009 року російський військовий супутник «Космос-2251» зіштовхнувся з американським супутником зв’язку Iridium-33. Після цього прикрого випадку розробники всерйоз задумалися про контрольовану систему виводу сателітів з орбіт. Тепер при запуску в паливному баку резервується об’єм гідразину (або іншого пального), достатній для безпечного сходу супутника з орбіти і входу в атмосферу, наприклад, десь над Тихим океаном. Сателіти на далеких геостаціонарних та геосинхронних орбітах виводять у так звану «зону захоронення», «космічний цвинтар». Ця зона розташована на 200 кілометрів вище за геостаціонарну орбітальу зону. Для виходу туди потрібно менше пального, ніж для затоплення в океані. На таких висотах земна гравітація дуже слабка, тому космічний небіжчик повільно відділятиметься від рідної планети, поступово стаючи вічним пам’ятником самому собі і невід’ємною частиною Всесвіту.

Саме така доля очікує Містера Щасливчика, ресурс якого через один несправний корекційний двигун невблаганно добігає кінця…

Ми ще не займалися такою делікатною справою, як відправка сателіта в останню путь. І я не знаю, хто востаннє ввімкне двигуни відважному Щасливчикові. Чи це будемо ми, чи інша зміна в іншій Flight Control Room [34], чи інженери з Lockheed Martin Стів і Джейк… Але одне я знаю точно. На нашій базі в той день волинки гратимуть Amazing Grace, яку зазвичай грають по загиблих героях. І всі ми — полковник Вескотт, Франческа, Трейсі, сержант МакКарті, старший офіцер Баррел і вся наша база — віддамо Щасливчикові останній салют.

* * *

Порадив колись полковникові подивитися відомий і особисто мій любимий фільм Данелії «Кін-Дза-Дза!», що вийшов на екрани 1987 року. До речі, я пам’ятаю, коли його вперше показували по «першій програмі» — так тоді називали першу кнопку.

Вескотт подивився фільм з англійськими субтитрами і сказав:

— Чудовий фільм про СРСР! Так тонко передати весь абсурд тоталітаризму, помістивши туди двох звичайних, хороших і душевних громадян. Чудова метафора, чудові спецефекти! Це не «Зоряні війни», звісно, але натуральність просто вражає!

— Це 1987 рік, — уточнив я.

— Ти хочеш сказати, що за часів СРСР режисерові вдалося не тільки зняти такий фільм, але й випустити його в прокат?!

— Так, він і в прокаті був, і по телебаченню його показували…

— О-о-о, то я тепер точно знаю, чому розвалився Радянський Союз!

Чесно, я й сам до кінця не розумію, як цей фільм пропустили цензори від радянських органів і компартії. Мої батьки, пам’ятаю, були від нього в захваті. А я тоді нічого не зрозумів.

— Нам з Марґарет фільм сподобався, — сказав Вескотт. — Ми ледь чи не вперше подивилися радянський фільм, і нам було цікаво! А ось моїм дівчатам дивитися таке ще рано. До того ж ми ті часи ще пам’ятаємо, а от наші діти, на щастя, їх не застали.

І, чорт забирай, вони там співають Френка Сінатру!!!

А тепер на хвилинку задумайтесь. Американець до кінчиків нігтів, військовий, котрий ніколи не бачив мозколомних радянських комедій, одразу розпізнав у фільмі пародію на СРСР. Я вважаю, що режисер і співавтор сценарію Георгій Данелія на всі сто досяг своєї мети. Я не знаю, чи справді «Кін-Дза-Дза!» розвалив СРСР. Однак, на превеликий жаль, росіянам це не допомогло. Кілька років надій і свободи, а потім знову Плюк [35].

— А взагалі автори фільму — блискучі футурологи! Росія — це ж така сама галактика Кін-Дза-Дза! — зробив резюме полковник.

Мене аж пересмикнуло від здогадки. І справді.

— А ви знаєте, що «ecilop» — це «police» навпаки?

— Аха-ха-ха! — засміявся полковник. — Розповім про це сусідові, він якраз місцевий шериф.

* * *

На щоденну церемонію підняття прапора, яка починається на базі о шостій ранку, Франческа з’явилася вчасно. У рядах весело загомоніли — моя напарниця була неперевершена: темні окуляри на півобличчя і капелюх з широкими крисами. Чесно кажучи, вигляд у неї був доволі кумедний — ніби вона не на роботу приїхала, а зібралася засмагати на пляж.

Ансамбль довершувала довжелезна, до п’ят, шовкова спідниця кольору вибуху на нафтосховищі та велика пляжна сумка замість рюкзака, 80 % об’єму якого завжди займає косметика.

Під час виконання гімну Чессіна зняла капелюха, але сильно нахилила вниз голову й чомусь затулила обличчя його крисами. Складалося враження, що дівчина плакала з патріотичного розчулення. Солдати в рядах посміхалися. На напарницю підозріло покосився полковник Вескотт. Потім запитально подивився на мене. Я знизав плечима.

Після виконання гімну сицилійку мов вітром здуло з плацу.

Я саме готував для зміни матеріали, коли напарниця зайшла в кабінет. Зайшовши, Франческа зняла окуляри і я побачив здоровенний синець, що розплився на все праве око. Око ледь припухло і було наполовину примружене. Я охнув. Олівці з мого стола покотилися на підлогу.

— Нічого не питай!!! — пильно дивлячись мені в очі, сказала напарниця. — Я сама розповім.

— Віскі-танґо-фокстрот, бамбіна?!

Франческа плюхнулась у своє крісло й зітхнула:

— Це я сама.

Я також зітхнув. Але з полегшенням. Хоч

1 ... 42 43 44 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Франческа. Повелителька траєкторій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Франческа. Повелителька траєкторій"