Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88"

— Товариш старший сержант має рацію, хоч і не повністю… — відповів Гак. — Кидай, Кудлатий, оті карти до холери.

Кудлатий визирнув за ґрати — що там робиться. Соб скористався з нагоди й схопив його за руки. Обидва повалилися на підлогу, перевернувши столик, на них посипалися карти, полетіли недокурки, тарілка з рештками хліба та ковбаси.

Цабе ще на початку сутички вскочив з ґанку до сіней. Хряснули двері. Стіною пробігла тінь. Ще якийсь грюкіт, запала тиша.

— Пусти, — почувся здавлений голос Кудлатого. — Пусти, бо кістку зламаєш, холеро.

— Потерпиш, — відповів Соб.

— Все в порядку, громадянине старший сержант. — Цабе підвівся з підлоги і визирнув крізь ґрати.

Шеф за весь час навіть не здригнувся, але й з Гака не зводив очей.

— Вийдете крізь браму, потім вулицею просто через ринок, — неприродно спокійним голосом почав пояснювати Шеф. — І як тільки зустрінете своїх, повертайте разом з ними в гори. За годину після сходу сонця чекайте на перевалі. Від вас залежить, чи ваш ватажок повернеться, чи переживе він цю ніч. Перша куля з вашого боку рикошетом влучить у нього… Ну, що ж, дибайте.

Спочатку рушив один, за хвилину, повагавшись, — троє, за ними знову один і ще один. Кілька перших кроків усі шестеро ступали, озираючись, поволі, а потім пішли швидше, щоразу з більшою впевненістю, що за спиною не пролунає черга.

— Випускайте тепер отого з комірчини. Нехай забере пістолети та головні убори. Автомати лишаться!

Першим вийшов Цабе із зброєю через руку і пороздавав своїм. За ним Кудлатий з пістолетами в кобурах та шапками, але босий.

— Віддай йому чоботи, — наказав Шеф.

— Він програв їх у “дурня”. Все було чесно, — пояснив Соб.

— Віддай!

Поки Кудлатий узувався, Гак мовчки стояв біля ґанку. За спиною Шефа відчинилися двері, голосно бухнула музика, і на порозі став поручик Береза.

— Владеку?.. — звернувся він до Гака. — Ти тут, а Марина каже, пішов не попрощавшись…

— Я зараз повернусь. Іще трохи з товаришем старшим сержантом побалакаю, — відповів Гак і, зачекавши, поки причиняться двері, додав: — Руїна, смішний воєнний огризок, цей ваш дружок.

— Казали, що то ваш приятель. Нам він ні брат, ні сват.

— Тоді чому ви тут? Заплатив?

— Бачу, пан поручик по-іншому розуміти не годен. А може, мені вже просто остогидли трупи, пожежі й різні сучі сини, які хотіли б…

— Довго маю стриміти на мушці?

Шеф опустив дуло, пригасив у собі злість і вже спокійно запропонував:

— Перейдімо до брами.

Гак обернувся й рушив перший, засунувши руки в кишені, а старший сержант два метри праворуч і півметра за ним, саме на такій відстані, щоб у разі потреби не натискувати на спуск, а бити прикладом.

— Не довіряєте, думаєте, мною пожертвують? — глузливо спитав Гак.

— По-різному може бути. Залежить від того, хто перебере на себе керівництво.

Може, то буде такий, що давно чекав нагоди.

Запало тривале мовчання. Шеф при місячному світлі вдивлявся в обличчя Гака, ніби в книжку, з якої хотів вичитати правду. Після вересня тридцять дев’ятого всі побачили, де біле, а де чорне, де свій, а де ворог, і помилки траплялися рідко. А в сорок четвертому, коли вже видно було омріяний берег, усе раптом так переплелося, хіба що рідній матері можна було вірити, але чи можна вірити підхорунжому навіть з власної роти?

— Жоден з моїх перший не вистрілив, — нагадав Гак.

Шеф подумав: брехливі твої слова. Просто ми не дали вам можливості цього зробити.

— Пан поручик може йти, — раптом промовив він.

Гак не зрушив з місця.

Старший сержант закинув ППШ на плече і повторив різкіше:

— Йди!

Аж тепер Гак обернувся й, не підводячи голови, рушив бруківкою.

Підійшовши до козлів з колючого дроту, Гак виявився сам на порожній Ринковій вулиці.

— Гей, друга рото!

Зачувши цей окрик, він зупинивсь і озирнувся.

— До референдуму лишилося кілька днів. Потім — амністія.

Гак не відповів. Незабаром він дійшов до ринку й щоразу менше дроту відділяло його від Органіста, який виглядав з-за наріжного будинку.

— Пане капітан, маю честь доповісти, що ескадрон уже прибув. — Бородань махнув рукою позад себе, на кіннотників, що тупцювали по той бік ринку. То був, звичайно, не ескадрон, але добрий десяток вершників. Гак ступив крок уперед і поклав руку на кобуру бороданя.

— Позичте, поки свій дістану.

— Слухаю.

Органіст козирнув, обернувся кругом, як на плацу, але, не зробивши й двох кроків, дістав кулю. Він рвучко ступив уперед, ніби його штовхнули в спину, вклякнув на коліна й упав долілиць. Йому ще вистачило сили зіп’ястись на руках і спитати сповненим болю голосом:

— Пане капітан! За віщо?..

Тиша розшарувалася, мов сир і сироватка в молоці, що звурдилось. Окремо мовчали вулиці, що чекали світанку за віконницями, наперекір їм гомоніла ксьондзова хата, сяючи на всі боки вікнами, й окрема тиша стояла довкола кам’яного муру, що оточував костьол і цвинтар.

Шеф поволі йшов уздовж своєї бойової лінії. Праворуч могилки, зарослі молодою травою, доглянуті, як на селі, бо ж місто було невелике, кожне недбальство сусіди помічали, а ліворуч огорожа, поставлена років сто тому, але, за старою воєнною традицією, здатна захистити від куль, шкода тільки, що не мала бійниць.

У музику, що долинала з будинку, в ритмічне гупання бубона й контрабаса впліталося неголосне постукування — то зовсім близько Суворий, поставивши кулемет на триногу біля хижки гробаря, мостив камінці, вибудовуючи бійницю.

— Ну й що, гратиме? — спитав Шеф.

— З гикавкою. Бракований інструмент. Сам знаєш: не військові, а цивільні стріляли з нього п’ять років тому.

— Може, не повернуться, — мрійно сказав Шеф. — Відпустив я того Гака. Соромно свого колишнього підхорунжого тримати під дулом, як заложника.

— Ти ж казав мені сьогодні, щоб я в люстро подивився й згадав, як мені свої рота розірвали.

— Ну, це тебе поліція за політику, — відповів Шеф у задумі.

— Гадаєш, Гак більше любить ППР, ніж довоєнна дефензива — комуну?

Шеф не відповів, лише згорбився, втяг голову в плечі.

Десь поблизу Граф бренькав на російській гітарі, позиченій у ксьондза.

Весільний гомін нагадував гудіння вулика, а на тім тлі то виринала, то стихала мелодія пісні про піхоту й дзвін. Хлопець грав та ще й підсвистував. Мабуть, був не сам, бо для себе так не старався б.

Під білим березовим стовбуром Соб і Цабе прилаштовували широку дошку, вийняли з мішка гранати й викладали їх рядочком. Займалися вони тими приготуваннями без особливого ентузіазму, бо гранати були вже не