Читати книгу - "Війна у натовпі"

Повернувшись на базу і не дорахувавшись бійця, я був змушений вирушити з двома автоматниками на пошуки. Я був водночас і злий, і збентежений: страшенна втома після багатокілометрового маршруту помножувалась на тривогу щодо Шаміля. Здавалося, ноги перетворилися в ласти. Нарешті з'ясувалось, що бачили, як він проминув наш крайній пост. Куди ж він міг подітися? Якщо вбили, це означає, що в нашому тилу діє диверсійна група противника. Тут вже не до жартів. Прочісуючи місцевість, я з жахом розсував листя папороті, кожного разу наражаючись побачити зарізаного Шаміля.

Безрезультатно пролазивши лісом кілька годин, ми були змушені повернутися назад. На базі, з превеликим задоволенням стягнувши з розпухлих ніг чоботи, я сів під деревом. Мозок напружено працював у пошуках виходу з ситуації. Сонце вже сідало за гору. Саме цієї миті вартовий підвів до мене двох грузинів.

— Ти сотник? — запитав старший, але, розгледівши відзнаки, не став чекати відповіді. — Не хвилюйся. Ми знайшли твого хлопця. Живий. Він тут, неподалік. Боїться підійти. Коли до вас вели, навіть заплакав і все говорив: "Що зі мною сотник зробить? Тільки б не відправив додому, до Києва. Мене ж вся вулиця проводжала". Во хлопець! — грузин підняв вгору великий палець і причмокнув. — Командира боїться, а смерті ні!

— Ми з розвідбату, — продовжив другий. — Нас 15 чоловік оглядали район лісу. Там і наштовхнулися на твою людину. Думали, руський. Хотіли спочатку вбити. Потім дивимось: автомат за спиною, заморений такий, ледь ноги пересуває. Вирішили взяти в полон. Вискочили на дорогу, оточили, наставили автомати. Здавайся, кричимо, руки вгору! Як у нього граната в руках опинилася, досі не зрозумію, — широко розвів руки грузин. — "Самі здавайтеся, абхази хренови! Всіх підірву!" І розумієш, а? Кільце з гранати взяв і висмикнув. Якщо б пістолет у руках тримав, убили б точно, а то — граната. Хто знає, куди осколки полетять? Ну і за абхазів, теж. Зрозуміли: свій. Не кидай, кричимо, гранату, ми — не абхази, ми — грузини. А він у відповідь: "Покажи документ". І матом лається. Білий став, увесь труситься. Ну, думаємо, точно кине. Намагаємося спокійно пояснити. Який такий документ у розвідці, а? А він говорить: "Так нехай хтонебудь збігає і принесе". Ну ми і хотіли побігти, а він як заголосить: "Стояти! Один піде, інші тут постоять". Так і протримав нас з півгодини.

— Після, як принесли документи, ми йому пальці хвилин десять розтискали, — додав перший. — Так руку звело. Ти вже, пативцемулі, будь ласкавий, не карай його. Гарний хлопець. Джигіт!

Самі розумієте, після таких дифірамбів довелося Шаміля амністувати.

Єдине, що в цій історії залишилося загадкою: що міг зрозуміти в тих документах Шаміль? Вони ж написані грузинськими закарлючками. Хоча, може саме це його остаточно й переконало.

Взагалі, в спілкуванні з грузинами більше за все мені подобалися їхні інтерпретації наших прислів'їв. Наприклад: "Нє так страшен чорт, как єго малютка". Або "Слушай, сотнік, нє пєрєгібай кутькє хвост": Тут потрібні пояснення. Шляхом логічних міркувань, а також опитуванням місцевого населення, я дійшов висновку, що це означає в творчій обробці сванського народу: "Не переливай в кутю меду".

Наступного дня нам уточнили завдання: утримуючи оборону лівого берега Східної Гумісти, забезпечити таємний перехід міліцейського батальйону на правий берег. У другій половині дня підійшов міліцейський батальйон — до двохсот багнетів. Він справді у своїй більшості був сформований з працівників МВС Грузії. Багато з них були вдягнені в сірі міліцейські мундири. Здавалося, цілком боєздатний підрозділ. Добровольці, знають, що таке дисципліна, володіють зброєю. Але життя ще раз показало, яка прірва лежить між поліцейським і армійським вишколом.

Під покровом темряви ми забезпечили їм переправу через річку. Все пройшло тихо. Вдосвіта вони мали несподіваною атакою взяти село, що знаходилося на горі над ними. Після того, як наші групи забезпечення переправилися назад на лівий беріг, почався наступ. Для початку на місці свого "таємного" місцезнаходження міліціонери розпалили вогонь і добряче повечеряли з горілкою. Після цього застрелили свого командира батальйону, що знічев'я вночі пішов перевіряти свої п'яні пости. Майже до ранку нам, на іншому березі, були чутні розборки з лайкою, погрозами і поодинокими пострілами.

Вранці з важкими головами вони вишикувалися колоною і рушили в напрямку села. Попереду, метрів за 600-700, йшла "розвідка", теж колоною чоловік десь 25. Зайшовши до крайньої хати, застали там двох літніх вірменів, чоловіка і жінку. На запитання, чи є в селі озброєні люди, жінка відповіла ствердно. Старий вірменин заперечив: дурна жінка, вона навіть старого діда з дрючком побачить і їй вже маряться озброєні люди. Мовляв, немає в селі нікого.

Що робить у такій ситуації звичайний армійський сержант? Розгортає відділення в розстрільну, на краю села залишає прикриття. Діда, звичайно ж, бере з собою, пообіцявши йому у випадку засідки використати в якості щита. Тобто, якщо збрехав, перша куля — твоя.

Так от, читачу, ти не вгадав. Взявши до уваги свідчення підозрюваних (користуючись міліцейською термінологією), так само колоною вони рушили до центру села. Давши їм достатньо підтягнутися, з двох сторін по колоні вдарили кулемети. Ті з небагатьох, хто вцілів, розповідали, що це нагадувало бійню. Недобиткам у кількості шести чоловік пощастило вирватися з цього кривавого мішка лише тому, що, очікуючи атаку основних сил батальйону, росіяни тримали на околицях села значну частину своїх вогневих засобів.

І насправді, маючи понад сто п'ятидесят бійців, існувала реальна можливість атакувати село і, якщо не взяти його, то хоча б визволити з оточення розвідку. На жаль, цього не сталося. Почувши стрілянину в селі, міліціонери зрозуміли — "підслідний не колеться", і, як зайці, миттєво розбіглися по лісу. Слава Богу, бігати там є де: аби прочесати ці ліси, дивізії буде замало. Це зрозуміли і росіяни: вони не переслідували втікачів, а влаштували засідки в тих небагатьох місцях, де можна форсувати річку. Голод виганяв міліціонерів з лісу і гнав їх на переправи. Протягом трьох ночей ми чули постріли, крики і бачили світло-сірі міліцейські мундири, що пливли Гумистою вниз.

Ніякої практичної допомоги, крім малоефективного автоматно-кулеметного обстрілу лісу з протилежного берега, ми їм надати не могли. Тим більше, що обидва наших кулемети були марки ПКТ (кулемет Калашникова танковий). Цю зброю було знято з підбитих танків і,