Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

де­преси­вним. Ха­о­ти­чні асоціа­ції, фрагментарні образи, по­тік сві­до­мості. Хо­лод і темря­ва, вок­зальний скре­гіт залі­за, вте­ча і пере­слі­дува­н­ня. «Вони би­ли чимсь ва­жким, за­штовху­ю­чи під ко­ле­са». То бу­ла єдина фраза, яка засі­ла мені у пам’яті з тої хи­ме­рної, ні на що не схо­жої пое­зії.

Ми жи­ли май­же поруч: він — в одному з уні­верси­тетських гу­рто­жи­тків на Пасі­чній, без­успішно пере­йменованій советами у про­спект Ле­нінсько­го Комсо­мо­лу, я — на невели­кій бі­чній вули­ч­ці, що від­га­лу­жу­валась від то­го про­спекту на само­му йо­го поча­тку і нази­вала­ся тоді Кавалерійською. У добру по­году ми мо­гли добирати­ся від Гри­цька з По­гу­ля­нки додо­му пі­шки — повз Ли­ча­кі­вський цвинтар і стадіон Ін­ституту фізку­льтури, або ж — трохи довшим для мене шля­хом — по другий бік Бо­та­ні­чно­го саду. Так само ча­сто ми поверта­ли­ся разом додо­му трам­ваєм із міста з рі­зних ім­през, які теж за­звичай не об­ходи­ли­ся без Гри­цька та інших друзів. Ми вча­ща­ли на ви­ставки і ви­стави, на концерти і фільми; добрих ре­чей тоді допускало­ся не­бага­то, тож від­сте­жи­ти все більш-менш варті­сне бу­ло не так уже й складно.

По дорозі ми мали до­стат­ньо ча­су обміня­ти­ся вра­же­н­ня­ми, і я досить шви­д­ко від­крив у цьо­му не­примі­т­ному хло­пцеві глибоко­го й му­дро­го спів­роз­мовни­ка. Як і Гри­цько, він ні­ко­ли не спере­ча­вся — то бу­ла ідеальна, як я те­пер ро­зумію, постава для Вчи­теля; про­те Гри­цько був хо­ле­ри­ком, з ньо­го перла енергія, він був вродженим лі­дером, ха­ри­змати­ком, альфа-сам­цем, і не­згоду завжди вмів ви­рази­ти до­шку­льною фразою, ни­щі­вним коментарем, саркасти­чним за­уваже­н­ням. Олег нато­мість лиш по­блаж­ли­во посмі­ха­вся — і ко­ли я наївно доводив, що Си­моненко — си­льні­ший поет за Дра­ча й Він­грановсько­го, і ко­ли наполя­гав, що Гемін­ґ­вей — ку­ди кра­щий від зану­ди Фо­лк­не­ра, і ко­ли стверджу­вав, що маркси­стське ви­значе­н­ня свободи як усві­до­мле­ної необ­хі­дності не та­ке вже й без­глузде, — як­що ті­льки йо­го не візь­муть на озброє­н­ня демаго­ги.

Він не мав Гри­цькової еру­ди­ції, йо­го взага­лі не ці­кави­ла кі­лькість прочи­та­но­го чи поба­че­но­го; при­пу­скаю, що він узага­лі не прочи­тав за жи­т­тя більше, ніж кі­льканад­цять чи, мо­же, кі­лька деся­тків кни­жок, а про­те все прочи­та­не бу­ло саме йо­го — у най­глиб­шо­му і найсокровен­ні­шо­му значен­ні то­го сло­ва: він прони­кав у текст і зжи­вався з ним, освою­вав і при­свою­вав; він дові­ряв своїй інтуї­ції, непоми­льно знаходя­чи саме те, що найбільш від­повід­ало йо­го за­ці­кавле­н­ням, йо­го по­тре­бам, йо­го ми­сте­цькому аніму­су. При­близно так ди­кі зві­рі непоми­льно знаходять росли­ни, по­трі­бні їм для лі­ку­ва­н­ня чи від­ві­та­міне­н­ня.

Олег був мінімалі­стом — що в жит­ті, що у творчості. Прига­дую, як він носи­вся з польською кни­гою про Ґро­товсько­го — з докла­дним опи­сом йо­го ви­стави Apocalypsis cum figuris та чи­слен­ни­ми фо­то­графія­ми; як захоплю­вався щойно опублі­кованим тоді в СС­СР Кавабатою і «Кри­ком і шалом» Фо­лк­не­ра; як носи­вся з то­ми­ком Елі­ста, з ві­ршами Ло­ренса, Карло­са Вілья­мса й Роберта Фроста, з давньоки­тайською пое­зією і японською графі­кою, з іта­лійськи­ми ге­рмети­ками та дво­мовною (польсько-англійською) кни­жкою Си­львії Плат, із якої вре­шті пере­клав зо два деся­тки ві­ршів.

Маю вра­же­н­ня, що в ми­сте­цтві йо­го найбільше ці­кави­ло сло­во, очище­не від ми­сте­цтва, — сло­во, звільнене від при­крас і ку­льтурних опосеред­ку­вань, макси­мально на­ближе­не до предметів чи явищ, які воно по­значає. Сло­во «камінь» му­си­ло стати то­то­ж­ним само­му каменю, сло­во «рі­ч­ка» му­си­ло стати правди­вою рі­ч­кою. Звідси, при­пу­скаю, йо­го пізні­ший інтерес до рі­зьбле­н­ня, до дерева й глини, до мате­рі­алу ку­ди автенти­чні­шо­го, ніж сло­во, хоч би як воно бу­ло очище­не від мета­фори­чних на­шарувань. Не знаю, чи Олег пи­сав щось в остан­ні роки жи­т­тя, але думаю, що йо­го невід­ступ­не прагне­н­ня автенти­чності рано чи пізно му­си­ло б увінча­ти­ся мовча­н­ням.

3.

1970-1971 роки бу­ли, здає­ться, най­ща­сли­ві­ши­ми у на­шій богемній юності чи, принаймні, найбез­турбо­т­ні­ши­ми. Ми вті­шали­ся чи­стою творчі­стю, неза­тьмареною думками про друк та офі­ційне ви­зна­н­ня, й насо­ло­джу­вались від­чу­т­тям лі­ктя, пле­ча, простої при­сут­ності поруч братів по ро­зуму, з яки­ми мо­ж­на об­говори­ти ті самі кни­ги, поди­ви­ти­ся ті самі фільми, послу­ха­ти ту саму му­зи­ку.

Ми, звісно, знали, у якому сві­ті жи­вемо; ми вча­ща­ли до Кали­нців, знали­ся з Ми­хайлом Осад­чим і Вя­че­сла­вом Чорноволом; почи­тували отри­маний від них сам­ви­дав і об­говорю­вали драконі­вський ви­рок їхньо­му ко­ле­зі Валенти­нові Морозу, — ви­рок, який недзво­значно вказував, що «ла­гідних» те­рмінів, як у 1960-ті, вже не бу­де, а бу­де те­пер усім незгідним замість кі­лькох років тю­рми — кі­льканад­цять.

І все ж ми нава­жи­ли­ся скласти свій альманах, ро­зумію­чи, що він рано чи пізно по­трапить у ка­ґе­бістські ла­пи. Саме то­му ми не стали вклю­ча­ти до ньо­го жодної політи­чної пу­блі­ци­сти­ки, — ли­ше «чи­сте ми­сте­цтво», чи, принаймні, те, що нам та­ким ви­давало­ся. Ми, однак, недооціни­ли пи­льності ка­ґе­бе­шних «екс­пертів» у ци­вільному: не знаходя­чи в альманасі явних політи­чних мо­ти­вів, вони від­находи­ли в ньо­му мо­ти­ви нея­вні. В мета­фори­чній поемі Гри­цька Чу­бая «Марія» вони до­гле­діли «елементи порно­графії» (як при­клад ци­тували ря­док «ба­чу ті­ло її ого­ле­не у поло­ні осві­тле­них звуків»); у моє­му оповідан­ні «Неси свій німб» (де над го­ло­вою скро­мно­го юри­сконсульта М. з’яви­вся одно­го дня не знати чо­му осяйний бу­блик) вони непоми­льно роз­пі­знали «декан­данс і місти­ку»; а найкрамо­льні­шою ча­сти­ною альманаху ви­знали йо­го об­кла­ди­нку — лі­то­графію Воло­ди­ми­ра Они­ще­нка з украї­нським фо­лькло­рним орнаментом. вона, виявля­є­ться, бу­ла схо­жа на ті, що їх «ви­кори­стовували украї­нські на­ціоналі­сти­чні ви­да­н­ня 20-30-х років».

Уже й не зга­дую, що від­копали ґе­бе­шни­ки у ві­рші Оле­га Ли­ше­ги (нам тих «ре­цензій» не давали на руки, ли­ше показували на допи­тах). Вірш був ці­лком без­невин­ний: «Рі­че­ч­ка… Камінь… Мати миє посуд… Кі­стяки з’їденої ри­би ви­ки­дає на дно… Ри­б­ки пла­вають довко­ла неї…» — тре­ба бу­ло мати справді неабияку фа­нтазію, що­би від­ши­фрувати в усіх тих текс­тах, а надто в оцьо­му, якусь по­та­є­мну крамо­лу.

Про­те ґе­бістам, як я зрозумів на допи­тах, ішло­ся зовсім не про альманах, а про на­ші контакти з роди­ною Кали­нців, з Чорно-волом, Осад­чим та інши­ми справж­німи диси­дентами. «Скри­ня» бу­ла лиш засобом шанта­жу. «Ви ж знає­те, Ми­ко­ло Юрі­йови­чу, — казав мені ла­гідний слі­д­чий, — не мо­ж­на жи­ти в суспільстві і бу­ти вільним від ньо­го». Я знав цей маркси­стський трю­їзм, але вперто стояв на своє­му: ні­чо­го не чув, не ба­чив, ніяко­го сам­ви­даву не отри­му­вав. Після чо­го заскакував другий слі­д­чий, гу­пав ку­ла­ками об стіл, ре­петував рускім три­поверховим матом і обіцяв «сгноить в Си­би­ри».

При­близно так само допи­тували й Оле­га, ми пере­повід­али з ним один одному ці роз­мови з ґе­бе­шни­ми «лі­те­ратуро­знавця­ми», про­гу­люю­чись у парку; ми так само діли­ли­ся ці­єю інформа­ці­єю і з Гри­цьком та Га­лею, з інши­ми най­ближ­чи­ми друзя­ми, — ми ці­лком дові­ря­ли одне одному і я пере­конаний досі, що ні­хто з нас не дав жодних свід­чень одне про­ти одно­го.

Найгі­рше справи склали­ся у Гри­цька: