Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"

— Іржі в нас ніколи не буває, — запевнила її Ніколета, насипаючи у ванну якихось пахучих порошків. — Чари на водогін накладав сам пан де Каерден.

— То він чаклун? — запитав я, а подумки додав: „От тепер усе ясно“.

„Ти про його кішку-перевертня чи про дивну реакцію на наші титули?“

„І про те, і про інше. Ми мали відразу збагнути, що барон де Каерден — чаклун. І не просто чаклун, а…“

— Він не просто чаклун, — немов відгукуючись на мої думки, промовила покоївка. — Велебний Рівал де Каерден — лицар Інквізиції. Ось уже двадцять сім років він перебуває при особі його світлості пана герцоґа за велінням його величності милостивого пана верховного короля. Хіба ви не чули про це?

— Дещо чули, — відповів я. — Нам розповідали історію про синів пана герцоґа, та до кінця не доказали. А ми б дуже хотіли дізнатися, чим усе це скінчилося.

Покоївка аж на виду змінилася. Рум’янця на її щоках мовби й не було.

— Ви вже даруйте, ласкаві панове, — тремтливим голосом відказала вона, злякано роззирнувшись довкола. — Його світлість не схвалює таких розмов. Якось Бедаліс надміру розпустив язика, так пан герцоґ замкнув його в підземеллі і протримав там два тижні на хлібі й воді. — Ніколета кинула швидкий погляд крізь розчинені двері в спальню, де Бедаліс мовчки робив свою справу. Відтоді, як нам його представили, він ще не зронив жодного слова. — Отож вибачайте, панове. Якщо вас це так цікавить, зверніться до пана де Каердена. Лише він у цьому замку може говорити про синів його світлості.

— Що ж, добре, — сказав я і побачив, як обличчя покоївки миттю проясніло. — Дякуємо за попередження. Матимемо це на увазі, аби не потрапити в незручну ситуацію.

— Завжди рада прислужити вашим світлостям, — уклонившись, відповіла Ніколета. Вона підійшла до дверей, щільно зачинила їх, відтак поспіхом повернулася до крана й закрутила обидва вентилі. — Ванна готова, панове. Якщо не заперечуєте, я зараз же візьмуся до вашого вбрання, простежу, щоб його негайно випрали. До ранку воно буде висушене й випрасуване.

Інна подякувала покоївці, з її допомогою швиденько роздяглася і влізла до ванни. Я ж лише заздрісно дивився, як дружина, повискуючи від задоволення, плюскалася в теплій воді, і чекав, коли піде служниця. А вона в свою чергу терпляче очікувала, коли я роздягнуся й віддам свою брудну одіж. Їй навіть на думку не спадало, що я можу соромитися.

„Владику, не манірся, — під’юджувала мене Інна. — Ти ж не соромився Суальди“.

„Так то ж Суальди, — заперечив я. — Вона нам як бабуся… Чесне слово, ці феодальні звичаї мене скоро доконають!“

Зрештою, я не витримав, роздягся лише до білизни і в такому вигляді поліз у воду. Покоївка зрозуміла цей прозорий натяк і, прихопивши мій верхній одяг, вийшла з ванної, нагадавши насамкінець, що вечеря почнеться в головній вежі за півтори години.

Тільки-но ми з Інною лишилися на самоті, я з полегшенням стягнув з себе мокру білизну і по шию занурився в мильну воду, яка духмяніла пахощами хвої та лугових квітів. Якийсь час ми мовчки ніжилися в ванні, мліючи від насолоди, нарешті Інна присунулася до мене, набрала в ківш води й вилила на себе. Я взяв шматок рожевого мила і намилив її волосся. Мені дуже подобалося мити Інну і зазвичай вона нічого не робила у ванні сама, з задоволенням дозволяючи мені прислуговувати їй.

— Отже, ми знайшли, кого шукали, — заговорила Інна, коли я закінчив з її волоссям і перейшов до шиї та грудей. — Ми зустріли інквізитора, і то раніше, ніж сподівалися… До речі, Владику, тобі не здалося, що він звідкись знає мене?

— Здалося, — відповів я. — Він так дивився на тебе, ніби ви з ним уже зустрічалися. Ти не пригадуєш його?

— Ні. Я певна, що бачу його вперше. Пам’ять у мене добра, а зовнішність де Каердена дуже примітна. Я б його не забула… Якщо тільки, — поквапилася додати Інна, — ми не зустрічалися років десять чи п’ятнадцять тому. — Вона зробила коротку паузу. — Тоді виходить, що я змалку була, як то кажуть, „під ковпаком“ у Інквізиції. А може, й ми удвох. Як ти гадаєш?

Я зітхнув:

— Навіть не знаю, сонечко. Сподіваюся, незабаром ми матимемо відповіді на всі запитання, зокрема й на це. А поки що я можу сказати лише одне: в усіх сьогоднішніх неприємностях є свій позитивний момент. Якби не Чорний Емісар, ми, можливо, не познайомилися б зі Штепаном і не поїхали б далі разом. А тоді хтозна, чим скінчилась би зустріч з розбійниками та їхнім ватажком-чаклуном. Та й цей напад нам прислужився — інакше ми не зустрілися б з Рівалом де Каерденом і втратили б щонайменше з місяць, добираючись трактом до Лемоса.

— Гм… — Інна встала на повен зріст, аби я міг помити їй живіт та ноги. — З твоїм останнім твердженням я, мабуть, не погоджуся. Ще під час розповіді Штепана про зустріч чорного мага Женеса з інквізитором Рівалом, я думала про те, що коли останній вцілів після сутички, то, цілком можливо, він і досі на Аґрісі. І вирішила дослухати історію до кінця, а потім уже поділитися з тобою своїми міркуваннями — та цьому завадили розбійники. Отож у будь-якому разі ми завернули б до Шато-Бокер.

— Умгу, справді, — погодився я. — А мені це навіть і на думку не спадало. Я просто слухав Штепана, роззявивши рота, і ні про що таке не думав.

— Ай, не прибіднюйся, Владику! Адже ти зразу сказав, що нам не уникнути зустрічі з герцоґом. Я певна, що ти дійшов такого висновку, почувши про інквізитора. У тебе дуже розвинене асоціативне мислення, і тому ти часом міркуєш навиворіт. Наприклад, замість побудувати елементарний лоґічний ланцюжокк: „при особі юного герцоґа перебував інквізитор — може, він і досі тут — отже, треба завернути до Шато-Бокер і про все дізнатися“, ти виходив з кінцевого результату: „Чомусь мені здається, що історія Ґарена де Бресі стосується і нас. Чому це?…“ Додумати до кінця ти не встиг, бо нас атакували розбійники.

— По-моєму, ти спрощуєш ситуацію, — зауважив я, змиваючи з її гарненького животика і струнких ніжок мильну піну. — Я був би дуже радий, якби наша участь у цих подіях обмежилася лише зустріччю з інквізитором. Але… Боюся, що все не