Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

не прикрашали розтріпані руді бакенбарди, що плавно переходили у вуса світлішого відтінку. І все ж, попри чудернацький вигляд його супутника, Дайсон відчував, що в ньому є щось набагато більше, ніж дивакуватість. Чоловік силкувався стримувати свої емоції, та іноді на його обличчі проступала тінь гніву, і видно було, яких зусиль він докладав, щоб не вибухнути від злості, як шаленець. Щось цікаве й водночас жахливе вбачав Дайсон у цій емоції, що прагнула заволодіти його попутником, погрожуючи будь-якої миті вибухнути люттю. Тож їм довелося трохи пройтися, перш ніж цей чоловік, якого він цілком несподівано зустрів, зміг спокійно говорити.

— Ви насправді дуже добрий, — сказав він. — Ще раз пробачте — моїй грубості немає виправдання. Однак я розумію, що моя поведінка вимагає пояснень, і я їх залюбки дам. Можливо, ви знаєте неподалік якесь місце, де можна спокійно посидіти? Я був би радий, якби ви приєдналися до мене.

— Любий друже, — урочисто мовив Дайсон, — усього за кілька кроків звідси є найкраще кафе в Лондоні. — Прошу вас, навіть не думайте, що зобов'язані мені бодай щось пояснювати, але якщо бажаєте, я залюбки вас послухаю. Нам сюди.

Вони пішли вниз спокійною вулицею в бік розчахнутих навстіж залізних воріт. Вузький провулок за ними був вимощений бруківкою, обабіч росли красиві кущі, а тінь від високих мурів створювала прохолоду, що була дуже доречною після гарячого подиху залитих сонячним світлом вулиць. Незабаром провулок вивів їх на невеличку площу, чарівну місцину, що скидалася на маленький шматочок Парижа, якимось дивом перенесений у саме серце Лондона. Площа зусібіч була оточена високими, обвитими лискучим плющем мурами, попід ними клумби рясніли красолею, геранями, чорнобривцями та духмяною резедою, а фонтан, що стояв у самісінькому центрі площі в морі зелені, випускав прохолодні струмені води, що виливалися у невеличку чашу — від одного лиш цього звуку та місцина здавалася чарівною. Столики та крісла були розташовані на зручній відстані одні від одних, а на іншому кінці дворика за розчиненими широкими дверми виднілася довга темна зала, де гул міського транспорту переходив у тихий шепіт. У залі за столиками де-не-де сиділи поодинокі відвідувачі, попиваючи вино й записуючи щось на папері, але у самому дворику не було ні душі.

— От бачите, тут нас ніхто не потурбує, — сказав Дайсон. — Будьте ласкаві, сідайте, містере?..

— Вілкінс. Мене звуть Генрі Вілкінс.

— Сідайте, містере Вілкінс. Думаю, вам тут буде зручно. Як я зрозумів, ви тут ще не бували? Зараз тут дуже тихо, але о шостій кафе гуде вуликом, а крісла й столики виливаються ген аж на ту алейку.

Після калатання дзвіночка до них підійшов кельнер. Поцікавившись у нього, як почувається містер Аніболт, власник кафе, Дайсон замовив пляшку вина «Шампіньї».

— Вино «Шампіньї», — заговорив він до містера Вілкінса, який, вочевидь, був під неабияким враженням від ресторану, — надзвичайно цінується. О! А ось і вино. Дозвольте, я вам наллю. Ну як, подобається?

— Дуже подобається, — відповів містер Вілкінс, — як хороше бургундське вино. Надзвичайно багатий букет. Мені неймовірно пощастило зустріти такого доброго самарянина, як ви. Досі дивуюсь, як ви не втекли від мене мов від якогось божевільного. Але якби ви знали, яке жахіття я пережив, то певний, що вас більше б не дивувала моя поведінка, якій, безумовно, немає виправдання.

Пригубивши іще трохи вина, він відхилився на спинку крісла, насолоджуючись дзюрчанням води у фонтані та прохолодною зеленню, що загороджувала їх від світу, створюючи відчуття безпеки.

— Так, — озвався він, — це насправді чудове вино. Дякую вам. Тепер моя черга пригощати. Ще пляшечку?

Вони підкликали кельнера, той знову спустився у винний погріб, вхід до якого був просто посеред напівтемної зали, і приніс замовлене вино. Містер Вілкінс запалив сигарету, а Дайсон витягнув свою люльку.

— Отож, — мовив містер Вілкінс, — я обіцяв вам пояснити свою дивну поведінку. Це — довга історія, але бачу, ви, сер, не з тих, хто відсторонено споглядає за припливами й відпливами життя. Мені здається, вам цікава доля ваших ближніх, тому, маю надію, вас не залишить байдужим те, що я вам зараз розповім.

Містер Дайсон погодився із цим твердженням містера Вілкінса, і хоч його слова видались йому дещо пафосними, він приготувався вислухати його історію. Чоловік, який ще якихось півгодини тому шаленів від несамовитої люті, тепер сидів незворушно і, докуривши сигарету, спокійним голосом почав розповідати.

Повість про темну долину

Я народився у сім'ї бідного, але добре освіченого священника на заході Англії, і хоча це не найважливіша деталь моєї розповіді, я все ж хотів би у кількох словах розповісти вам про цього, як я вже сказав, ученого чоловіка, який так і не навчився мистецтву лицемірити перед людьми вищих чинів і ніколи не принижувався у жалюгідних пошуках слави. Його захоплення давніми церемоніями і химерними звичаями, а також добре серце, що палало незрівнянною та простою набожністю, заслужили любов його парафіян, проте ці якості не вивищували тодішнє духовенство, тож у свої шістдесят мій батько все так само був простим священником, що й останні тридцять років. Його доходів ледь вистачало на те, щоб підтримувати видимість гідного життя, яке належало провадити англіканському пасторові. А коли, кілька років тому, мій батько помер, я, його єдиний нащадок, із менш ніж сотнею фунтів у кишені, постав перед світом, зіткнувшись з проблемою виживання. Я знав, що не був створений для життя у селі, і, як то часто буває з молоддю, мене, мов магнітом, вабило до Лондона. Одного серпневого ранку, коли крапельки роси ще виблискували на траві високих зелених пагорбів, сусід підвіз мене до залізниці, і я попрощався із землею безкраїх вересових полів і таємничих зубчастих гір. Надворі була шоста ранку, коли ми під'їжджали до Лондона. Крізь прочинене вікно у вагон залітав дим, що висів над акгонським цегельним заводом, а від землі піднімався туман. Мене своєю одноманітністю нудні та однакові вулиці, що перетікали одна в одну, вразили, а гаряче повітря, здавалося, все більше й більше обпікало. Проїжджаючи повз похмурі занедбані будівлі, чиї брудні та занехаяні задні двори тісно межують зі станцією Паддінгтон, я відчув, як мене душить цей гнітючий подих Лондона. Я найняв екіпаж і поїхав геть з того вокзалу. Та що далі ми їхали, то більше я занепадав духом. У мене стискалося серце від вигляду сірих будівель із опущеними фіранками і майже безлюдних