Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Карпатське танго 📚 - Українською

Читати книгу - "Карпатське танго"

334
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Карпатське танго" автора Тетяна Пахомова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 75
Перейти на сторінку:
стривожилася дружина.

– Не думаю, що слід триматися за роботу, за яку платять менш ніж двадцять доларів. Та й що, там не потрібні лікарі? Як ні, землю оброблятиму, я звичний. Вівці й свині розводитимемо зрештою. Хоч матимемо що їсти. Хатку збудую, я вмію.

– А може, просто треба ще трохи потерпіти, як каже наш команданте?

– Твої батьки терплять уже понад двадцять років – і що? Ти, як медик, добре знаєш, що терпіння перетворює слабкий біль на хронічний. Відтоді, відколи лікар вимовляє слово «терпіти», наступним звучить «смерть». Є речі, які непідвладні навіть команданте. Тут суцільна бідність. І думаю, що вона надовго. Я терпів би. Та не хочу, щоб терпіли наші діти.

Ізабель щось обдумує, схиливши голову. Коли вона зводить очі, бачу в них відповідь. От і добре… Терпіння – усвідомлене насильство над собою. Ним ти самотужки затягуєш особисту свободу вибору в гамівну сорочку. Тривале терпіння кожного звільняє шлях тиранам: поволі вони з’їдають твоє «я» з твого ж мовчазного благословення й смикають тебе, як маріонетку. Потім ти з’їдаєш себе за тривале мовчання. Згасають бажання, світ тьмяніє – він стає для тебе таким, до якого ти зовсім не прагнув. Терпіння народу – це оргазм тиранів.

– Не треба боятися змін, кохана. Планета велика, і десь має бути добре нам і нашим дітям.

– Ти маєш рацію, Андрі. Треба спробувати. – Нові надії спалахують в очах дружини.

– Та ви ще не жили при Батисті, – плаче сеньйора Алісія після того, як почула наше рішення. – Я могла вмерти під плотом, і ніхто б не звернув на те уваги. Тепер медицина безплатна, живіть і радійте… Якби не революція, то ти б, доню, не те що лікарем – школу б навіть не закінчила. Це, повірте, тимчасові труднощі й не найгірше, що може бути…

Мені щиро шкода сеньйору Алісію, але ніщо не похитне моє бажання полишити Кубу.

– Так, згоден, це не найгірше. Але й не найліпше, що може бути. Якби я народився кубинцем, то, можливо, погодився б із вами. Не треба боятися світу. От куди ви найдалі їздили у своєму житті?

– Ото з вами… до парку орхідей, – схлипує теща.

– А от ваша донька перетинала Атлантичний океан, причому кілька разів. Усе буде добре. Гондурас – це ж зовсім неподалік. Ми приїдемо до вас. Або ви до нас.

– Та там і немає такої таблички, як, кажуть, при вході в парк у Маямі: «Чотирилапим, неграм, мексиканцям і кубинцям вхід заборонено», – долучається до розмови сеньйор Пабло. – І мова в Гондурасі теж іспанська. Відпусти, Алісіє, дітей. Не на човні ж попливуть. Колись не пускали, а от тепер… Від початку року аж сто двадцять тисяч, як пишуть, виїхало з Куби. Не пропали без Фіделя ж…

– Так, так… – витирає сльози сеньйора Алісія. – Нехай вам буде добре, їдьте, а ми вже тут якось…

– А може, і ви з нами поїдете? – пропоную. – Думаю, що ми там усі прилаштуємося.

– Стара коняка мріє про тиху стодолу й відро вівса, а не про новий плуг. Нам достатньо й відра бобів та даху над головою. А ви їдьте й мрійте, світ чудовий… – Сеньйор Пабло добре розуміє нас.

У моїх спогадах Куба лишилася лимонним автомобілем сеньйора Пабло, що чекає на свого розумного керманича під брезентом, який обсіли маленькі курочки. Сподіваюся, час зніме покривало економічної блокади з цієї прекрасної й щедрої країни й вона впевнено рушить у майбутнє. А поки що карамба, Куба, карамба…

Гондурас і шкіра кайсаки

Я ніколи не заздрив космонавтам. Мільйонерам, акторам, банкірам, художникам – так. Їх поцілували і Бог, і чорт одночасно: ці люди купалися в розкошах, змінювали вродливих жінок на ще гарніших, їли й пили, не зважаючи на нулі в рахунках, з шиком грішили, та ще й були для когось втіленням доброчесності завдяки вмінню поділитися. Звісно, їх на цьому світі в тисячі разів більше, ніж космонавтів, і деякі з них навіть невідомі загалу. Та те, що відчуває пестунчик долі, приблизно уявляють усі, тому й заздрять, ще й маскуючись словесними вибриками на кшталт «біла заздрість» – смішне намагання відбілити себе перед власним сумлінням. Заздрість як бруд. І зовсім неважливо, звідки і якого кольору… А от що відчуває космонавт – спитайте в мене. Ним можна бути й на землі. Кожна нова країна – космос, у якому ти маєш однакові шанси стати як своїм, так і чужим. Страх невідомого, що виростає з глибин прадавньої підсвідомості, – з розвіяних по світу генів диких вікінгів, перших європейських переселенців до Нового світу чи Австралії, – затято б’ється з логічними аргументами перегрітого мозку. Геракла, Одіссея, Наполеона й інших реальних чи вигаданих відчайдухів любили жінки, бо слабкі завжди тягнуться до сильнішого. Тож абсолютних героїв на планеті немає, усі ми – численне потомство слабких жінок і героїв. Та в момент потрапляння до іншого світу ця істина випадає зі свідомості, залишаючи всередині тільки слабкість жінки. Наш літак робить круті розвороти, заходячи на посадку в аеропорт Тегусігальпи. Столиця на пагорбах виглядає величезним одноповерховим селом із вкрапленнями більших будівель у центрі. Усередині будівлі аеропорту віддихуюся від спеки й ваготи валіз. На контролі жінка-поліцейська привітно звертається до нас:

– О, лікарі… Це добре. Нашій країні потрібні медики, – кидає швидкий погляд на наших сорок кілограмів медичних підручників і розмашисто ставить печатку на в’їзних документах.

Ну що ж, гарний початок – це добрий знак. У невисокого літнього чоловіка на виході міняємо десять доларів на небачені досі гарненькі лемпіри. Нам потрібно дістатися до Сан-Феліпе – містечка за майже двісті кілометрів від столиці. Немає звичних для Куби уазиків, «жигулів» і «москвичів», зате багато «мерседесів» і «фордів». Сідаємо в довгий американський автобус, чимось схожий на двох спарених закоханих хрущів. Усе ніби й нормально, і перемовляємося ми з Ізабель по-іспанськи, та відчуваю, що щось не так. Хоча пасажирів багато, та чомусь саме ми привертаємо найбільше довгих зацікавлених поглядів. Долоня Ізабель трохи тремтить, і я стискаю її своєю вологою правицею. Ми не виказуємо внутрішнього хвилювання й з упевненими усмішками дивимося за вікно автобуса. Бідні будиночки, брудні вулички й дуже багато дітей. Вивчаю обличчя: вони цікаві, дуже цікаві. Трохи згодом розумію, що в нас не так: білошкірих тут майже не видно. Усюди нащадки плодів дружби, любові чи випадкової пристрасті африканців, індіанців і жменьки викинутих Старим світом білих чоловіків.

1 ... 42 43 44 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карпатське танго», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Карпатське танго"