Читати книгу - "За жагою кохання. Книга 2, Катерина Воронцова"

Андріана

Усю зворотню дорогу я тільки те й робила, що безперервно розмірковувала над можливістю нової втечі. Жити пліч-о-пліч із мафіозі, прогинатися під його бажання, існувати за його правилами було немислимо, просто неможливо. Це не життя. Не моє життя, не мій вибір.

Побачити знову улюблене місто було водночас і радісно, і гірко. Гірчило тому, що я повернулася на ту саму позицію, з якої стартувала. Мої старання пішли нанівець і зусилля близьких були витрачені даремно. Не знаю, хто стверджує, що все, що не відбувається на краще, на мою думку - це справжнісінька дурість. У всякому разі, зі мною прислів'я не працювало від слова зовсім. Від того дня, коли в моє життя нахабно вдерся Чорний, удача повернулася до мене сумнозвісною п'ятою точкою і повернення додому почалося з неприємностей. Здавалося, куди вже гірше, але життя має своєрідне почуття гумору, воно розважається, тасуючи події, як гравець колоду, підкидаючи шалену карту за власним вибором і бажанням - ледве ми встигли в'їхати в місто, як я віч-на-віч зіткнулася з Даном.

Яка ймовірність випадково зустріти колишнього хлопця в багатомільйонному мегаполісі? Нульова. Ну або одна тисячна відсотка. Але, плювавши на всі закони математики, випадок захотів внести свої корективи в точну науку. Автомобіль Чорного стояв на світлофорі, я з голодом людини, що скучила за рідним містом, роздивлялася знайомі вулиці, вітрини магазинів, спостерігала за перехожими, що сновигали туди-сюди. Кругозір мені перекрила іномарка, що пригальмувала поруч, її власник так само зупинився біля переходу, чекаючи світлового сигналу. Я поглянула на водія і задихнулася, зустрівшись із занадто знайомим пронизливим поглядом. Побачити Северського так близько - нас розділяв лише метр простору - було приголомшливо несподіваним. Доки я намагалася впоратися із собою та дихати без судом, очі навпроти пропалювали в мені рани. Темно сірі, їдкі, вони по вінця були наповнені непідробним здивуванням. Нескінченно потопаючи в сірому попелі, я згадувала, як під час поневірянь постійно думала про Данила. Скільки зім'ятих, розірваних ночей довелося пережити через те, що він уперто приходив до мене в проклятих снах. І знаючи, що тихий відпочинок не настане вже до ранку, я вставала з ліжка, підходила до вікна, як у гарячці притулялася чолом до прохолодного скла і дозволяла злій пам'яті обмацувати кожну рисочку коханого обличчя, дрібні зморшки та шрами. Жити без нього, без його любові було можна, але тільки дуже болісно. Варто було розплющити очі в новий день, яу тупий біль впивався п'явкою, я вже починала звикати, що він постійно зі мною і йти не збирається. У глибокій самотності ночі  сотні разів стояла я на роздоріжжі бажань: назавжди викинути Дана зі свого серця і мазохістською потребою побачити його ще раз. Іноді серед чоловічих розмов мені чувся його голос: низький, з оксамитовими нотками, що вабив та обволікав... Северський був далеко, а нюх раптом ловив аромат його парфумів, стриманих, елегантних, як сам господар. Напевно, я була хвора цим чоловіком, інакше, як можна назвати те, що відчувала до нього?

"У Дана є наречена, вони заручені, а ти ніхто для нього й звуть тебе ніяк, - обсмикувала себе. - Погрався і викинув, як сміття, як непотрібний мотлох".

Але всупереч усім доказам розуму та тверезим нагадуванням, кохання жило в мені, як фантомний біль у каліки: ампутована кінцівка продовжувала боліти і турбувати, ніби все ще була частиною тіла. Так, я мріяла зустріти Дана коли-небудь... Ще раз його побачити. Останній раз. Бійтеся своїх бажань, хто знає, в який час і за яких обставин заповітні мрії здійсняться.  Можливо, ви сто разів пошкодуєте про це, як я. Тільки навіть у найсміливіших думках я не уявляла собі, що скоро наші зустрічі з паном Северським стануть занадто частими. Надто для того, щоб вважати їх просто збігом обставин.

Дан повільно перевів погляд з мене на Чорного. Я побачила, як звузилися його очі, як стиснулися у тверду смужку чуттєві губи, затріпотіли ніздрі зворушені люттю. Димчасті очі поперемінно роздивлялися то мене, то бандита, що сидів поруч і в них вирувала неймовірна суміш зневіри, заперечення, болю і розчарування. Безмірного розчарування...

Неприємні мурашки гострими голками помчали по тілу і я мимоволі здригнулася.

- Замерзла?

- Що?

Низький голос вивів мене зі ступору. Чорний почав накидати мені на плечі свою курточку, але його руки враз завмерли - він теж угледів Дана. За частку секунди обличчя Северського стало не читабельним, очі затягнулися кіркою льоду. Чоловічі погляди миттю щепилися, впилися один в одного, як кліщі в плоть. Жорсткі, закляті, вони іскрили неприкритою ненавистю і взаємною неприязню. Тільки зараз я повною мірою зрозуміла, що значить вираз убивчий погляд - ці двоє знищували одне одного холодною люттю. Жахливі маєш відчуття перебуваючи на лінії двох перехресних вогнів, коли відчуваєш, як крізь тебе проходять скажені електричні розряди, потужні, важкі, що з кожною секундою розпікаються до межі. Захотілося вискочити з машини та бігти не озираючись.

Я вхопилася за ручку дверцят.

- Сидіти, - долоня Чорного стиснула зап'ястя.

Видихнула, стиснула зуби та невидюще втупилася перед собою, не роздивлялася більше нічого і нікого. Швидше б забратися звідси.

Час має якусь містичну властивість розтягуватися або стискатися. Він уміє плисти желейною медузою, плавно, не поспішаючи, коли тобі потрібна надзвукова швидкість. Або ж, навпаки, мчить стрімголов, коли ти здатна багато чого віддати, аби подовжити кожну хвилину. Очікування на світлофорі здалося цілою вічністю. Нарешті змилостивившись наді мною, світловий покажчик дав добро на проїзд і транспорт рвонув уперед.

Всю недовгу дорогу, що лишилася, я відчувала на собі часті погляди Чорного, що вивчав моє обличчя. Машина загальмувала на великій стоянці, я вибралася з автомобіля самостійно і зачинила дверцята, не хотіла його допомоги, щоб зайвий раз торкався мене. Чорний гмикнув, але нічого не сказав. Озирнулася: він привіз мене до будинку, де я жила деякий час після повернення із Франції. Бандит попрямував уперед не озираючись, упевнений, що я піду за ним, що нікуди не втечу. Нехай так і думає, це добре. Увійшли до під'їзду, перетнули хол, настільки просторий, що вальси танцювати можна, зайшли до ліфту. Чорний натиснув кнопку останнього поверху, розвернувся і, засунувши руки в кишені джинсів, мовчки втупився у мене. Який же важкий у нього погляд. Я не опустила очей і намагалася надати обличчю найбайдужішого виразу. Ліфт рухався вгору, а чорні очі повзли по мені донизу. Погляд голодний, пекуче жадібний, готовий зжерти будь-якої миті. Я намагалася не боятися і сховала за спину дрібно тремтячі руки. Несподівано Чорний натиснув на червону кнопку "Стоп", ліфт плавно зупинився.

- Недобре змушувати людей чекати, - мені зовсім не сподобалося те, що він робив.

Чорний байдуже знизав плечима.

Я відчайдушно впиралася страху, не даючи липкому почуттю до себе наблизиться. Він підійшов впритул: високий, потужний та підтягнутий. Звір. Чорний не був настільки широким у плечах, як Дан, але я відчувала кожною клітинкою, що варто йому захотіти, зламає мені шию однією рукою і не помітить. Навис наді мною, нахилив голову на бік, продовжуючи вивчати моє обличчя. Я підняла підборіддя і стиснула кулаки, щоб не відштовхнути його, бо дуже хотілося зробити це негайно. Та я пам'ятала, що цього хижака заводить опір.

- Нахабна, - схопив за обличчя двома пальцями, стиснув чутливо, але не боляче, примружився, проїдаючи чорною магмою мої очі, - Не боїшся.

Не запитав, просто відзначив факт. Я похитала головою.

- Дарма. Страх допомагає зберегти життя, необережні швидко гинуть, - вишкірився, заправив мені за вухо пасмо волосся.

Я зробила над собою зусилля, щоб не сіпнутися і, своєю чергою, байдуже знизала плечима.
Чорний нахилився до мого волосся й зробив глибокий вдих. Мовчання тривало кілька довгих секунд.

- Мммм.... - протягнув він. - Усе та сама малина... у вершках... Як же охрененно ти пахнеш...

Не встигла отямитися, як він накинувся на мій рот із жорсткими поцілунками, стиснув обличчя пальцями, не даючи відвернутися. Немов намагався вгамувати мною свій голод, покусував, впивався губами в підборіддя, шию, його руки вимогливо гладили плечі, ковзали до талії, стискали стегна. Утримати себе, зображуючи холодну байдужість, стало неможливим. Я відбивалася, як могла, ухилялася від його долонь. На жаль, здоровою у мене була лише одна рука, весь мій опір став жалюгідним і слабким. Чорний більше не завдавав мені болю, як колись, але його ласки залишалися черствими. Він так само різко відпустив мене, як перед цим раптово напав.

- Ти перетворила кляті три місяці на моє персональне пекло, - прошепотів на вухо, дряпаючи шию зубами. - Я не жив увесь цей чортів час, розумієш, ти вкрала в мене сто днів життя.

Я важко дихала, намагаючись оговтатися і повернути колишню сміливість.

Чорний з усієї сили стукнув кулаками об стінку ліфта, натиснув пуск і підіймач продовжив рух. Він відвернувся і дивився на мене вже крізь дзеркало, похмуро, не моргаючи.

- Не можу без тебе, - процідив крізь стиснуті зуби, і я здивувалася тій агонії, яка горіла в чорній магмі очей. - Ненавиджу тебе через свою залежність. Ти зробила мене слиньком, слабким слимаком. Душу витягла з мене живцем.

Він розвернувся та вліпив двома руками по пластику поруч із моєю головою, але я не заплющила очей, навіть не кліпнула, лише завмерла холодною статуєю, не маючи сили поворухнутися.

- Убив би тебе, якби міг і кінець моїм довбаним мукам. Але тоді й сам здохну, - рвано видихнув і тихо засміявся. - Мої кінчені ігри завели мене в пастку, з якої є тільки один вихід...

Чорний провів великим пальцем по моїх губах, я напружилася як струна, не знаючи, чого очікувати від мафіозі наступної хвилини.

- Ти ж знаєш, я можу отримати тебе просто зараз, - нервово облизнувся, оголивши білі гострі зуби, - просто в цю хвилину, у цьому сраному ліфті і ти нічого не зможеш зробити.