Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– Добре, добре, Грегу! Ти був правий. – Хісс, а також спів півнів були першими, хто зустріли Архімага та Гуго на в’їзді в селище після прогулянки до кладовища. – Твій учень дійсно впорався з відновленням резерва ще до настання ночі. А от чого ви так довгенько провозилися, це вже питання!

– І тобі привіт, хвостатику. – Посміхнувся Грегор, почухавши дракона за вухом. – Ну, по-перше, справа дійсно виявилася цікавою й не дуже тривіальною. А по-друге – в нас вийшло ще й розжитися деякими… гхм… що ж, поки назву це трофеями.

– Такссссссссс! – В змія, котрий ще секунду тому, закотивши очі й виваливши язика, рефлексував від почухувань свого творця, увімкнувся режим цікавої сільської пліткарки. – І що ж ви там такого розкопали?!

– Копати наче й не довелося. Воно якось само вилізло. – Потис плечима староста. – І це, скажу я тобі, любий драконе, був справжнісінький… кх-кх-кх! Гхм-кх!

– Пробач, Гуго, але я поки не давав дозволу на розголошення інформації. – Геомант навіть не подивився в бік старости, що зненацька почав нестримно кашляти. Але сумнівів у тому, кому саме Гуго зобов’язаний припиненню своєї промови, не було жодних. – Мені треба ще багато з чим розібратися. А потім вже – особисто покажу усім причетним все, що ми там знайшли. І звісно, Хісс, ти побачиш все найпершим!

– Що, навіть раніше за волохатого Д’Альбон? Обіцяєш?! – Хвіст дерев’яного дракона замотилявся, як у грайливого песика, вибиваючи пил та друзки зі стін сусідніх будинків.

–  Обіцяю, звісно. – Посміхнувся з абсолютно відсутнім поглядом геомант, продовжуючи машинально чухати морду дракона. Та через мить зупинився і прибрав руку. – Хісс, просив же, обережніше з хвостом! Ти зараз позбавиш житла одразу дві родини!

– Та все-все, добре! – Пробурчав змій, утискаючись до менш вражаючих розмірів і переповзаючи ближче до старости Прилісної, так чином мовби підтверджуючі свою опозицію геоманту. – Ти блокуєш прояви моєї радості, Грег. В якійсь книзі я читав, що це – не вельми добре для мого душевного здоров’я.

– Твоє душевне здоров’я не змогли похитнути ані видовище демонської дефекації, ані битва з підземними хробаками дроу, ані триденний курс етикету від мадам Розалії, котрий ти відвідував минулого року. То ж навряд чи, вельмишановний мною пане Хісс, ваші мізки постраждають від того, що ви будете більш обережні зі своєю бентежною кінцівкою.

– Вельми дякую за такі щирі й теплі слова з вашого боку, Ваша Високомагічність. Але дозвольте з вами не погодитися. Чи бачте, структура душевних струн кожного індивіда цілковито індивідуальна. А тому, нажаль, немає можливості говорити ствердно про неефективність одних шокуючих факторів порівняно з іншими. Бо, як наголошував у своїй роботі вельмишановний Фрігмунд Зейд: «Якщо ви пробачили свою мамцю лишень після того, як вбили її, то значить, вам трапився дуже поганий тренер з прощення…».

– Ти б краще з таким завзяттям «Особливості флороморфних сутностей…» дочитав, ніж витрачати час на побрехеньки цього шарлатана від душелікарства! Ти читав, які душелікарські сенси він закладає у своє толкування снів? Читав його значення двох Туманних Пірамід? Йордської вежі? Чи, може серцевини Чорних Боліт?! Це ж просто старий збоченець.

– Майже пророк…

– Дилетант та ідіот!

– Геній, якого так і не зрозуміли… – Позіхнув Хісс.

– Та що я з тобою балакаю?! Піду готуватися до сьогоднішньої вечері в Садибі.

Махнувши в розпачі рукою, Архімаг Землі та Життя скерував свого фіто-коня в бік найголовнішої місцевої будівлі, лишивши свого візаві та трохи розгубленого старосту позаду.

– Не звертай уваги, Гуго. – Відповів старості Хісс. – Шеф може з кам’яним обличчям знущатися з небезпечних супротивників або ж відривати їм голови. Але він страх як не виносить, коли некомпетентність в науці подають, як щось новомодне чи, не доведи Мокоша, геніальне. В баті тупо зриває дах.

– Так ти, насправді, не є шанувальником цього, як його, Зейда?..

 – Ти шо! Боронь мене Дерево Життя! Звісно ж ні, це ще той пройдисвіт і йолоп. Але ж іноді дуже хочеться витягти з нашого барона хоч трішки емоцій. Бо зазвичай його спокійність – це щось на кшталт гірського хребта. Стабільно, красиво, але до нудоти незмінно.

***

Леон Д'Альбон стояв на ґанку Смарагдової Садиби і потягував вино з розкішного, кришталевого келиха, який завжди носив із собою у підпросторовій кишені. Як і кілька пляшок білого халіфатського. Відчував він себе неймовірно добре, бо віддана йому в розпорядження магнетитова кімната виявилася справжнім дивом. І відновлення магічного резерву пройшло дуже швидко та комфортно, без класичних болісних відчуттів, як це буває за екстреного відновлення енергетичними накопичувачами. І без нікому не потрібного сексуального збудження, яке було побічною дією фамільних артефактів. І вже тим паче без потужного проносу, що супроводжує відновлення магічного резерву через вживання сумнівного вигляду еліксирів. Тож, варто сказати, що це було ідеальне поповнення сили без зайвої ганьби.

Також Леона трохи встиг порадувати його вчитель. Бо, зі слів тепер вже вірного друга (бо вельми охочого до балачок) коваля Торвальда виходило, що вранці Грегор повернувся невідомо звідки та, згадуючи весь запас сільської лайки зі свого минулого життя, а також, чомусь, Фрігмунда Зейда, почав створювати на дворі Смарагдової Садиби літню терасу для сьогоднішньої вечері. І, якщо вірити ковалю, будинок котрого був одним із найближчих до панської садиби, то в такому стані геомант перебував аж цілих п’ятнадцять хвилин. Що звісно ж, за мірками одвічно незворушного Грегора Грейткіллс, було чимось вкрай дивним.