Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Еллісон — обережно уникаючи погляду Гаррієт — застібнула піжамну сорочку, лягла в ліжко й почала скупчувати навколо себе м’які іграшки. Перш ніж засинати, вона мусила певним чином розмістити їх біля свого тіла. Тоді вона вкрилася з головою.

— Еллісон?

— Так? — почулася за мить-другу приглушена відповідь.

— Ти пам’ятаєш, про що ми говорили?

— Ні.

— Так, пам’ятаєш. Про те, щоб записувати сни?

Коли відповіді не надійшло, Гаррієт, уже гучнішим голосом, сказала:

— Я тобі біля ліжка поклала аркуш паперу. І олівець. Бачила?

— Ні.

— Треба, щоб ти подивилася. Еллісон, подивися.

Еллісон вистромила голову з-під покривала рівно настільки, щоб побачити на тумбочці біля лампи аркуш паперу, видертий з нотатника на спіралі. Угорі виднівся напис почерком Гаррієт: «Сни. Еллісон Дюфрен. 12 червня».

— Дякую, Гаррієт, — промимрила вона; і — перш ніж Гаррієт витягнула з неї ще хоч слово — натягнула покривало й кинулась обличчям до стіни.

Гаррієт — трохи посвердливши поглядом спину сестрі — потягнулася під ліжко й витягнула свій записник. Сьогодні вона вже виписала нотатки на цю тему з місцевої газети, і здебільшого це для неї було щось нове: як виявили тіло; спроби реанімації (очевидно, Еді довелося зрізати його з дерева садовим секатором й працювати над його безживним тілом, доки не прибула швидка); материне падіння й госпіталізація; коментарі шерифа («зачіпок нема»; «розчарування») протягом наступних тижнів. Також вона записала все, що пам’ятала зі слів Пема — і важливе, і ні. І що більше вона писала, то більше їй пригадувалося: усілякі випадкові обривки, які вона за роки попідхоплювала там і сям. Що Робін помер лише за кілька тижнів до закінчення школи й початку літніх канікул. Що того дня падав дощ. Що в той час навколо траплялися дрібні крадіжки зі зломом, у людей цупили інструменти із сараїв: чи пов’язано це? Що коли Робінове тіло знайшли, у Баптистській церкві саме закінчувалася вечірня служба, а також, що одним із перших людей, які спинилися й допомагали, був лікар Адер — педіатр на пенсії, якому було за вісімдесят і який разом із сім’єю випадково проїжджав додому повз їхній будинок. Що її батько був у полювальному таборі; а священник мусив сідати в машину, їхати туди й шукати його, щоб передати новину.

«Навіть якщо я не знайду того, хто його вбив, — подумала вона, — то принаймні дізнаюся, як це сталося».

Також вона вказала ім’я свого першого підозрюваного. Сам процес написання змусив її усвідомити, як було б легко забути, як важливо відтепер і надалі все записувати, усе, на папері.

Раптом їй сяйнула думка. Де він живе? Гаррієт вискочила з ліжка й збігла до телефонного столика в передньому коридорі. Коли вона віднайшла в довіднику його ім’я — Денні Ретліфф — по спині їй павуком пробігся морозець.

Нормальної адреси вказано не було, лише «Шл. 260». Гаррієт, непевно покусавши губу, набрала номер і з різким подивом ­хапнула повітря, коли слухавку підняли після першого ж гудка (на тлі почувся противний телевізійний брязкіт). Якийсь чоловік гаркнув:

— Ульо!

З грюкотом — ніби зачиняючи кришку скриньки з дияволом — Гаррієт влупила слухавку обома руками.

— Учора ввечері бачив, як мій брат пробує цілувати твою сестру, — сказав Гелі Гаррієт, коли вони сиділи в Еді на задніх сходах. Гелі зайшов забрати її після сніданку.

— Де?

— Біля річки. Я рибу ловив. — Гелі завжди трюхикав до річки з тростиновою жердиною й нещасним відерцем хробаків. Ніхто не складав йому компанію. Так само нікому ніколи не хотілося дрібних лящиків і краппі, яких він ловив, тож Гелі майже завжди їх відпускав. У темряві на самоті — нічну риболовлю він любив найбільше, коли навколо кумкають жаби, а на воді гойдається біла стрічка місячного сяйва — найбільше йому любилося мріяти про те, як вони з Гаррієт живуть окремо вдвох, як дорослі, у маленькій хатинці біля річки. Він смакував цю ідею годинами. З брудними обличчями й листям у волоссі. Розпалюють ватри. Ловлять жаб і болотних черепах. Очі в Гаррієт шалені, спалахують йому зненацька в темряві, наче у дикого кошеняти.

Він здригнувся.

— Треба було тобі приходити до мене вчора, — сказав він. — Я сову бачив.

— А Еллісон що робила? — з недовірою запитала Гаррієт. — Не рибалила ж.

— Нє. Розумієш, — по-змовницьки заговорив він, посуваючись ближче на п’ятій точці, — я почув на березі Пемову машину. Знаєш, як вона гуде, — діловито, відкопиливши губи, він зімітував гул авто, «гап-гап-гап-гап!», — так, що чути аж за кілометр, тому знав, що то він, і подумав, що мама відправила його мене забрати. Я склав свої речі і піднявся вище. Але шукав він не мене. — Гелі реготнув, коротким обізнаним сміхом, який виявився таким вишуканим, що за кілька секунд Гелі його повторив — зі ще більшою втіхою.

— Що смішного?

— Ну… — він не міг устояти перед її запрошенням до ще одної, третьої можливості скористатися тим новим вишуканим сміхом, — там була Еллісон, на самому краю зі свого боку машини, але Пем тримав руку на сидінні й схилявся до неї… — (він витягнув руку позаду плечей Гаррієт, щоб показати), — отак. — Далі він гучно й мокро прицмокнув, і Гаррієт невдоволено подалася вбік.

— А вона його у відповідь поцілувала?

— Було схоже, що їй зовсім однаково. Я підібрався до них дуже близько, — радісно розповідав Гелі. — Хотів кидатися в машину хробаками, але Пем би мені голову відкрутив.

Він запропонував Гаррієт варений арахіс із кишені, від якого вона відмовилася.

— Що таке? Це ж не