Читати книгу - "Київська Русь"

князів, як і аналогічні заклики інших літературних творів, свідчили про те, що ідея збереження єдності Русі була замовленням часу. Але її реалізація була дуже ускладнена. Те, що розуміли передові уми Русі, відчували широкі народні маси, не завжди усвідомлювали руські князі. Вони продовжували вести міжусобну боротьбу на всіх рівнях: за старшинство на Русі, за володіння кращим князівством, за отримання частки в “Руській землі”, за столи всередині князівств. Часом, особливо в роки чергових половецьких навал на Русь, чвари між руськими князями затихали, щоб потім спалахнути з новою силою. Міжкнязівська боротьба, спонукувана, зрештою, об’єктивно прогресивною ідеєю зміцнення князівської центральної влади, ускладнювалась участю в ній боярства, в масі своїй регресивною політичною силою. Намагаючись поставити себе над князівською владою, бояри організовували часті змови проти князів, провокували соціальні безпорядки, вели боротьбу між собою. Усе це посилювало політичну нестабільність в країні, послаблювало її перед зовнішньою небезпекою. Політичний ідеал руського боярства чітко сформулював галицький літописець: “Бояре же Галичьстии Данила княземь собѣ называху: а самѣ всю землю держаху”[252].

Бояри не стільки зупиняли біг князів від міста до міста, скільки прискорювали його. Вони “вабили” їх на столи та виганяли з них: “Поиди прочь, княже, ты нам еси не надобен”.

Процеси феодального дроблення Русі проходили аж до 1240 р., проте було б помилковим бачити в її політичному житті тільки роз’єднувальні тенденції. Дедалі наполегливіше пробивали собі шлях й об’єднавчі ідеї. Їх уособленням були сильна князівська влада, а також широкі верстви міського та сільського населення, які гостріше відчували згубність феодальних чвар.

70-ті роки XII ст. характеризувалися надзвичайною складністю й напруженістю міжкнязівських стосунків і пройшли під знаком політичного суперництва й боротьби за керівне становище в країні та володіння Києвом між Андрієм Боголюбським, Ольговичами й Ростиславичами. Деякий час активними учасниками цієї боротьби виступали також Мстислав Ізяславич та його дядько Володимир Мстиславич. Жодна з сторін не домоглася вирішальної переваги. Неодноразові спроби Андрія Боголюбського утвердити в Києві свого ставленика не мали успіху: Гліба Юрійовича в 1171 р. вбили київські бояри, Всеволода та Михайла Юрійовичів, які одержали стіл у 1173 р., вигнали з Києва Ростиславичі. Вони відмовлялися визнати за Андрієм синьйоріальні права й передали Київ Рюрику Ростиславичу.

Для характеристики взаємовідносин двох провідних політичних сил на Русі (Ростиславичів і Юрійовичів) значний інтерес становить грамота-відповідь Ростиславичів на вимогу Боголюбського покинути Київ і Руську землю: “Мы тя до сихъ мѣстъ, акы отца имѣли по любви; аже еси сь сякыми рѣчьми прислалъ, не акы кь князю, но акы кь подручнику и просту человѣку, а что умыслилъ еси, а тое дѣи”[253]. З відповіді випливає, що старшинство Боголюбського було тимчасовим і визнавалося Ростиславичами, очевидно, тільки тоді, коли в Києві сидів ставленик володимиро-суздальського князя. Це розумів Андрій і восени 1174 р. знову розпочав великий похід на Київ. Серед його війська були дружини братів, а також чернігівські та новгород-сіверські полки. Ростиславичів, які зачинились у Білгороді та Вишгороді, підтримав волинський князь Ярослав. В бою під Вишгородом союзники Боголюбського зазнали поразки і в паніці втекли за Дніпро.

Невдала спроба оволодіти Києвом до краю загострила і без того складну соціально-політичну обстановку на північному сході Русі. Часті військові походи на Волзьку Булгарію, Новгород та Південну Русь, не узгоджені з інтересами власної землі, викликали невдоволення різних соціальних верств населення. Особливо складними були стосунки Андрія Боголюбського з боярами, яких він, намагаючись прибрати до рук та усунути від участі в управлінні князівством, виганяв з насиджених місць (у 1156 р. у боярина Степана Кучки відібрано замок — Москву — й перебудовано його в князівську фортецю), страчував.

У 1174 р. Андрій Боголюбський став жертвою боярської змови. Керовані Кучковичами змовники, серед яких був ключник Андрія Анбал, вночі пробралися до його палацу і вбили там князя.

Звістка про смерть Боголюбського стала своєрідним сигналом до початку народного повстання проти князівської адміністрації. В ньому взяли участь жителі Боголюбова й Володимира, а також селяни навколишніх сіл. Князівських тіунів і мечників було вбито, їхні будинки пограбовано.

Не було спокою і в іншому сильному князівстві Русі — Галицькому, де правив Ярослав Осмомисл. Тут також дуже невдало складалися стосунки між князем та боярами. Перший конфлікт виник у 1159 р. Невдоволені суворою вдачею Ярослава, бояри вирішили запросити на галицький стіл його двоюрідного брата — князя-ізгоя Івана Берладника. “Слахуть бо ся к нему (Івану Берладнику. — П.Т.) Галичане, веляча ему всѣсти на конѣ и тѣмъ словомъ поущивають его к собѣ, рекуче: “Толику явиши стягы, и мы отступимъ от Ярослава”[254].

У 1173 р. суперечності між галицьким “самовластием” та боярами вилились у відкрите протистояння. Приводом до нього став конфлікт між Ярославом та його дружиною Ольгою Юріївною, викликаний любовним зв’язком князя з Анастасіею (з роду Чагрів). Ольга з сином Володимиром, очевидно, не без участі бояр, втекла до Польщі. В Галичі почалися заворушення. Очолювані Костянтином Ярославичем галицькі бояри вдалися до сили. Ярослава Осмомисла взяли під варту, його друзів Чагрів було порубано, саму Анастасію спалили на вогнищі, а її (та Ярославового) сина Олега ув’язнили. Під тиском боярської опозиції Ярослав змушений був дати клятвену обіцянку “имети княгиню вправду”, після чого Ольга з сином повернулися до Галича. Конфлікт тимчасово вдалося уладнати.

На Чернігівській землі, де княжив Святослав Всеволодович, не вщухала міжусобна боротьба серед численних нащадків Ольговичів. Особливою активністю вона відзначалась у 70-ті роки XII ст. Новгород-сіверський князь Олег кілька разів вдирався до меж Чернігівщини, спалив Лутаву та Моровійськ, грабував села й замки навколо Стародуба. У відповідь на це Святослав здійснював каральні експедиції проти Новгород-Сіверщини.

В умовах, коли провідні політичні діячі Русі були зайняті внутрішніми справами у своїх князівствах, на київський стіл у 1173 р. сів Ярослав Ізяславич. Здавалося, що його великокнязівському благополуччю ніщо не загрожувало, але це було не так. Становище луцького князя на київському столі виявилося хистким. Сильна боярська опозиція, що існувала в Києві, очевидно, пов’язувала майбутнє великокнязівського столу не з Ярославом, а з Святославом Всеволодовичем. Сам Святослав негайно заявив претензії на частку володінь у Київщині, а на випадок відмови великого князя загрожував війною. Особливий інтерес становить грамота чернігівського князя, в якій він пише про існування між ним та Ярославом угоди про наділи в Київській землі: “А помяни первый рядъ: реклъ бо еси: оже я сяду въ Киеве, то я тебе надѣлю, пакы ли ты сядеши в Кыевѣ, то ты мене надѣли. Нынѣ же ты сѣлъ еси, право ли криво ли, надули же мене”