Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

Буквально вивалившись з автобуса, я відчула себе побитою життям істотою якоюсь, не інакше. У мене боліло буквально все, починаючи від верхівки і закінчуючи кінчиками пальців на ногах. Напевно, вигляд у мене теж був чарівний, наче привид. Утім, сенс скаржитися? Я ж сама вирішила втекти, немов остання боягузка, тож звинувачувати нікого. Тільки якщо дороги, які продовжили час цієї цікавої подорожі ще на кілька годин.

Забравши свою сумку, я одразу ж сіла в таксі і поїхала додому. З одного боку мені дуже сильно хотілося побачити маму, обійняти її, але з іншого боку – я страшенно хвилювалася. Від хвилювання в мене навіть руки тремтіти почали і я вся спітніла. Відчуття, безумовно, не дуже приємні. Шкода тільки, але нічого не зробиш. Не можу ж я, справді, до самого кінця так і не зустрітися з мамою тільки через страх чи занепокоєння.

Нарешті опинившись біля нашого будинку, я піднялася сходами на другий поверх і постукала у двері, відчуваючи, як із подвоєною швидкістю стукає моє серце. Реально, я ніби не повернулася додому, а в лігво якихось бандитів потрапила.

– Хто там? – Почула я до болю рідний голос мами.

– Це я, – видихнула хрипло, прикусивши нижню губу.

Наступної секунди мама блискавично відчинила двері, дивлячись на мене з подивом і радістю. Вона не знала, що я приїду і це стало для неї чималим сюрпризом. Блудна донька несподівано повернулася.

– Поліно! Ти чого не попередила? – Обійнявши мене і потягнувши до квартири, запитала мама, самостійно затягуючи і мою валізу. – Ти взяла відпустку?

– Звільнилася.

– Що зробила? – Перепитала вона, з глухим стуком зачинивши двері. – Що сталося, тебе на роботі образили? Знову твій начальник почав усі справи на тебе скидати, немов ти один працівник на вашій фірмі? – Уточнила вона невдоволено. – Загалом, правильно зробила! Кращу роботу собі знайдеш, з твоїм-то досвідом, але точно без хліба не залишишся. А якщо зовсім погано буде, тоді додому повернешся, мама допоможе тобі з усім.

– Тихіше, мене ніхто не ображав, просто вирішила звільнитися, – не встигаючи за бурхливою фантазією мами, видихнула поспішно. – Я поки що не думаю шукати нову роботу, грошей достатньо.

Принаймні, на останні два з хвостиком місяці точно вистачить. Навіть на пристойний похорон, думаю, теж вистачить і ще трохи мамі залишиться. Ну а там можна буде продати техніку, яка в мене є, і машину. Мама на машині їздити не вміє, і навряд чи буде вчитися, а гроші потім зайвими точно не будуть.

– Невже?

– Що? – Застигнувши під маминим немигаючим поглядом, запитала обережно.

– Ти вагітна?

– Що? – Здивувавшись не менше за маму, прокричала у відповідь.

– Шкода, – зітхнувши, безпорадно підсумувала вона. – Я вже думала, що ти вирішила звільнитися, бо завагітніла. Тобі зараз, суто з медичної точки зору, поквапитися треба б, так?

Тихо розсміявшись, зрозумівши натяк мами про онука чи онучку, я знову обійняла її, і ми разом зайшли у вітальню. Чого брехати, я й сама не заперечувала завагітніти замість хвороби. Звісно, там свої нюанси є, адже треба багато чого підготувати, вивчити, але це приємний клопіт. Утім, нема чого собі душу труїти й думати про таке.

– Голодна? Я вранці борщ приготую, зараз поїси маминого борщу.

– Я спочатку душ прийму.

– Тоді ти йди, а я на стіл накрию.

Взявши свою валізу, я спершу сходила у ванну кімнату, нарешті відчувши себе людиною, а потім ми разом із мамою... повечеряли борщем із цибулею та салом. Так, виїхала я додому ще на світанку, а приїхала вже ввечері, скоро ніч настане. Цілий день пішов на те, щоб дістатися додому. Ще й думки про Сашка ніяк не давали спокою, вибиваючи мене з рівноваги.

Швидко помивши порожні тарілки, мама приготувала нам чай, поставила на стіл моє улюблене в дитинстві печиво горішки й уважно подивилася на мене. Здається, вона оговталася від шоку і готова слухати, чого ж я так несподівано до неї приїхала, навіть не зателефонувавши заздалегідь.

– У мене телефон зламався, тому я не зателефонувала, – одразу ж проговорила, ніби захищаючись.

– Ти говорила, – кивнула мама спокійно. – Що трапилося? Я ж бачу, що ти сама не своя.

Відвівши погляд, я відкрила рот, бажаючи хоч щось сказати, придумати будь-яку відмовку, але збрехати не змогла. Реально, у мене духу не вистачило збрехати мамі, розповідаючи, як усе чудово, щоб потім вона тільки сильніше засмутилася. Мені було нестерпно боляче думати про те, як вона почуватиметься, коли мене не стане.

– Це трохи складно, – прошепотіла нерішуче. – Але я ніяких бід не творила і мене ніхто не ображав.

– Тоді що?

– Я не можу сказати, – протяжно видихнувши, подивившись на маму зі сльозами на очах, промовила твердо. – Не зараз. Давай я розповім тобі про все пізніше, добре?

Погладивши мене по голові, немов маленьку дитину, мама безпорадно кивнула. Напевно, це і є магія мам, але триматися в мене вже не було сил. Сльози, немов хтось зламав якийсь кран, потекли по щоках. Реально, я навіть задихатися почала, не в силах заспокоїтися. Мені було так прикро і гірко, що просто хотілося сховатися в теплих обіймах мами. Закритися від усіх і більше не думати ні про що.

– Давай поїдемо на відпочинок? – Запитала хрипло, після того, як виплеснула всі емоції.

– Куди ти хочеш? – Зговірливо одразу ж запитала мама. Здається, вона готова була мені зараз зірку з неба дістати. Напевно, мама думала, що я не бачила, як вона крадькома щойно витирала сльози.

– До моря. Пам'ятаєш, як у дитинстві ми їздили?

– Добре. Коли поїдемо?

– Завтра, – підсумувала я, широко посміхнувшись.

– Тоді до моря. Але в мене купальника немає!

– Купимо на морі, хіба це проблема? – Потиснувши плечима, проговорила розслаблено.

Так, час розслабитися і насолодитися відпочинком із мамою. Прекрасних спогадів багато не буває!

Знайшовши ввечері непоганий готель біля берега моря, я забронювала два номери, почуваючись трохи нереально. Звісно, більше було передчуття, хоч мені й не хотілося знову трястися в автобусі. Утім, можна й потрястися заради гарних спогадів.