Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Ці питання зайшли надто далеко, — сказав констебль Лайонз. — Містере Маршалл, ви можете йти.

— Сер, — заперечив Претт, обурений тим, як він щойно був позбавлений влади, — я вважаю, що ми не до кінця з цим розібралися.

— Містер Маршалл не є підозрюваним і не може бути допитаним, — Лайонз повернувся до Норріса. — Ви вільні.

Норріс підвівся і рушив до дверей. Там він зупинився і повернувся.

— Я знаю, що ви не повірили Розі Конноллі, — сказав він. — Але тепер і я бачив ту істоту.

Претт фиркнув:

— Саму Смерть?

— Вона справжня, містере Претт. Вірите ви мені чи ні, але там є щось. Щось, що зазирнуло мені в самісіньку душу. І я молю Бога, щоб цього ніколи більше не сталося.

Хтось знову стукав у його двері.

«Яке жахіття мені наснилося, — подумав Норріс, розплющивши очі й побачивши денне світло, яке пробивалося крізь його вікно. — Ось що буває від надмірного споживання устриць і бренді. Сняться потім усілякі монстри».

— Hoppice? Hoppice, прокидайся! — гукав Венделл.

Обхід з доктором Краучем. Я проспав!

Норріс відкинув ковдру і сів. Лише тоді побачив своє пальто, перекинуте через спинку стільця, і на ньому була велика пляма крові. Він подивився вниз на чоботи, які покинув біля ліжка, і побачив шкіру, геть укриту брудом. І також кров’ю. Навіть сорочка, в яку він був одягнений, була забризкана цегляно— червоним на манжетах і рукавах. То це був не сон. Він заснув з кров’ю Мері Робінсон на одязі.

Венделл погрюкав у двері.

— Норрісе, ми маємо поговорити.

Норріс непевно пройшов кімнатою і відчинив двері. Венделл чекав на темних сходах.

— Кепський маєш вигляд, — сказав він.

Норріс пішов назад до ліжка і зі стогоном сів.

— Це була жахлива ніч.

— Так, я чув.

Венделл увійшов до кімнати і зачинив за собою двері. Він не сказав ані слова, оглянувши жалюгідне маленьке горище. Його думки читалися на обличчі, коли Венделл розглядав гнилі балки, перекошену підлогу та матрац, набитий соломою, що лежав на ліжку, збитому зі старих дошок. З пітьми вискочила миша, дряпаючи кігтями підлогу, і зникла під столом, на якому лежав розгорнутий примірник «Анатомії» Вістера, укритий якимись плямами. Цього ранку наприкінці листопада було так зимно, що на вікні утворилась крижана корка.

— Я так розумію, що ти здогадуєшся, чому я не прийшов на ранковий обхід, — сказав Норріс. Він почувався болісно оголеним, сидячи у самій лише сорочці, а подивившись на свої голі ноги, побачив, що вони вкриті сиротами.

— Ми знаємо, чому ти не прийшов. Про це говорять усі в лікарні. Про те, що трапилось із Мері Робінсон.

— Тоді ти знаєш, що це я знайшов її.

— У будь-якому випадку, це одна з версій.

Норріс поглянув на товариша.

— Є інша?

— Ходить багато різних пліток. На жаль, огидних.

Норріс знову поглянув на свої коліна.

— Передай мені штани, будь ласка. Тут страшенно холодно.

Венделл простягнув шому штани, потім одвернувся і поглянув у вікно. Норріс одягнувся і помітив плями крові на закотах штанів. На всьому його одязі була кров Мері Робінсон.

— Що вони про мене кажуть? — спитав він.

Венделл повернув до нього обличчя.

— Який дивний збіг, що ти з’являвся так швидко після кожного вбивства.

— Не я знайшов тіло Аґнес Пул.

— Але ти був там.

— Як і ти.

— Я тебе не звинувачую.

— Тоді що ти тут робиш? Прийшов поглянути, де живе Жнець? — Норріс підвівся і натягнув підтяжки. — Уявляю, яка це гарна тема для балачок. Гостренькі дрібнички, про які можна потеревенити з гарвардськими дружками за келихом мадери.

— Ти ж не думаєш так про мене насправді?

— Але я знаю, що ти думаєш про мене.

Венделл наблизився до Норріса. Він був значно нижчим і дивився на Норріса знизу вгору, наче маленький розлючений тер’єр.

— Ти ображений на весь світ з того дня, коли тут з’явився. Бідолашний фермерський хлопчик, з яким не хочуть гратися інші діти. З тобою не хочуть дружити, бо твій фрак недостатньо гарний, а в кишені бракує копійок. Ти справді вважаєш, що я так про тебе думаю? Що ти не вартий моєї дружби?

— Я знаю своє місце у колі твоїх друзів.

— Ти не знаєш моїх думок! Ми з Чарльзом щоразу намагаємося ввести тебе у наше коло, щоб ти почувався там комфортно. Але ти не підпускаєш нас до себе, бо сам вирішив, що будь-яка спроба налагодити стосунки обов’язково провалиться.

— Ми одногрупники, Венделле, не більше. Нас поєднують доктор Крауч і мертвий ірландець. Можливо, ще келих бренді час від часу. Але ж подивись на цю кімнату. Ти можеш помітити, що більше спільного ми особливо й не маємо.

— Я маю з тобою спільного більше, ніж із тим-таки Едвардом Кінгстоном.

Норріс засміявся.

— О, так! Просто поглянь на наші однакові атласні жилети. Назви бодай одну річ, яка нас об’єднує, окрім бідолашного старого ірландця на столі.

Венделл повернувся до столу, на якому лежав відкритий Вістер.

— Принаймні те, що ти навчаєшся.

— Ти не відповів на моє питання.

— Це і була моя відповідь. Ти сидиш тут, на цьому крижаному горищі, спалюєш свої свічки до останньої краплини сала і вчишся. Чому? Просто щоб одного дня надягнути циліндр? Щось я у це не вірю, — він повернувся до Норріса. — Я гадаю, що ти навчаєшся з тієї ж причини, що і я. Бо ти віриш у науку.

— Тепер ти не знаєш моїх думок.

—