Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 100
Перейти на сторінку:
все гаразд, якщо тобі цікаво. Не щаслива, але в безпеці. Завдяки тобі. Насправді, щиро мовлячи, є кілька людей, які багато чим завдячують тобі за те, що ти вчинила. І я не виняток, — розсміявся він. — Скажу більше: ти заслужила повагу доктора Батіста, якщо вона тобі зна­добиться.

Я роззирнулася, очікуючи побачити лікаря, який пильно дивиться на мене. Але ми з Гораціо були на самоті.

— Ти так і не прийняла мою пропозицію, — сказав Гораціо. — Я гадав, що вона була щедрою. Можливо, ти чекаєш іще чогось щедрішого?

— Я не думаю, що хочу тут працювати, — відповіла я.

— Ні? — запитав він. — Твій батько також ніколи не погоджувався на мою пропозицію. Він також був упертим. Але, зрештою, ми знайшли спільну мову. Можливо, ми з тобою також порозуміємося, навіть якщо не буде формальної угоди.

— Чому ви тримаєте їх тут? Це місце не має навіть права на існування. І жодного з цих створінь тут також не по­винно бути.

— І все ж, — промовив він із похмурою усмішкою. — І все ж. Вони не ідеальні, Маржан. Але вони реальні. І кожна з них може розповісти нам правду.

— Тоді, можливо, деякі правди не варті того, аби про них говорити, — сказала я. — Можливо, деякі правди не принесуть нікому жодної користі.

— Я б ствердив, що саме ці правди є найважливішими, — сказав Гораціо. — Світ сповнений темряви, і темрява жахає. Але якщо дати темряві обличчя, то, можливо, ти зможеш із нею поговорити. А якщо ти зможеш говорити з нею, тоді, можливо, ти зможеш контролювати її. І, зрештою, хіба не для цього ми створили монстрів?

— Хіба ми їх створили? — запитала я.

— Це справжня головоломка, чи не так, — сказав Гораціо з усмішкою.

— Це неправильно, — сказала я. — Це місце, там, унизу. Воно не має існувати.

— Ні, — сказав Гораціо, — не має.

— Тоді чому?

— Тому що, — промовив він, — вони в небезпеці. Тут, на поверхні, там, на волі. — Він указав рукою на вікно. — Світ не готовий до них. Це колись, припускаю, був. Дуже давно. Але тепер це небезпечно. Вони під ризиком, щосе­кунди. І вони надто цінні, аби втратити їх. Я знаю, що ти це відчуваєш.

— Тому ви просто збираєтеся тримати їх усіх унизу у своєму підвалі назавжди?

Гораціо розсміявся.

— Коли ти так говориш, я уявляю себе якимось монстром, — сказав він. — Я не планую тримати їх тут вічно. Коли настане час… Я думаю про Вайомінґ.

— Щось на кшталт ранчо?

Гораціо усміхнувся:

— Ні, — відповів він. — Я маю на увазі весь штат Вайомінґ. Здивована? Знаю, звучить, як божевільна ідея. Але ми не повинні обмежувати масштаби наших мрій. Ти знаєш, як я став тим, ким є зараз?

— «Звіринець»? — запитала я.

Він хмикнув.

— Це одна з відповідей, — сказав він. — Я скажу ще й іншу: порядок.

— Порядок?

— Світ — це хаотичне місце, — відповів він. — Війна — хаос. Поширення хвороб — хаос. Нерівномірний розподіл ресурсів… У нас достатньо їжі, аби наповнити нею кожен шлунок на цій планеті, і все ж… — Він похитав головою. — І це все через людський хаос. В Атлантичному океані вирують урагани, в Тихому океані — тайфуни. Тектонічні плити зіштовхуються одна з одною. Під арктичними льодами є поклади метану, вулкани накопичують тиск. Усе це непередбачуване, неконтрольоване. Будь-що з цього може зруйнувати крихкі зв’язки, що утримують вкупі цю цивілізацію. Будь-що з цього будь-якої миті може знищити нас, розділити нас. Я завжди ненавидів хаос, іще змалку. Неприбрана спальня, клас із неконтрольованих учнів. У найкращому разі, ці речі викликали в мене дискомфорт. У найгіршому — лякали мене. Можливо, це говорить інстинкт усередині декого з нас, потреба навести порядок у нашому середовищі. Комп’ютери приголомшили мене. Система, що працює тільки за тим алгоритмом, який у неї запрограмували. Немає нічого спокусливішого для людини, яка прагне порядку у всесвіті. Я створив «Звіринець» із цієї ж причини. Що може бути краще, ніж зібрати цей безлад, визначити його кількість, контролювати його? Наш світ значно покращав би, думав я, якби тільки в нас були кращі інструменти для вивчення навколишнього хаосу. Я був молодим ідеалістом. Я гадав, що всі також цього хочуть. Я гадав, що створюю інструмент, який допоможе вченим покращити цей світ. Ось із якою метою був створений «Звіринець». Ти знаєш, хто його купив?

Він зробив паузу, і на його обличчі з’явилася гірка, сумна усмішка. Я похитала головою.

— Нафтові та гірничодобувні компанії, — відповів він. — У пошуках нових резервів, нових родовищ для буріння та видобутку. Банки й торговельні магазини, які прагнуть покращити свої ринкові алгоритми. Військові підряд­ники. — Він затнувся, і вираз на його обличчі став похмурим. — Усі вони запевняли мене, що розділяють мої погляди. Я вірив їм, бо хотів, щоб це було правдою. Але вони використали мою технологію, щоб збудувати ракетні навігаційні системи. Я винайшов щось у намаганні вберегти одне одного від самознищення, а вони озброїли себе цим. Я став багатим. Я створив, — він провів рукою навколо, — усе це. Але я також засвоїв цінний урок. Ти дурень, якщо не використовуєш можливості, які самі пливуть тобі в руки. Проте ніколи не можна покладатися на те, що інші розділять твої мрії.

У кімнату зайшла Ейва, забрала мою порожню склянку для води й дала повну. Я випила її одним довгим, тягучим ковтком. На мить я відчула смак крові. У голові знову за­паморочилося.

— Ти можещ залишатися тут стільки, скільки тобі буде потрібно, — сказав Гораціо.

— Мені треба йти.

Я підвелася і, похитуючись, пішла назад по коридору. Ейва кивнула мені, коли я вийшла на яскраве сонячне світло суботнього дня. У голові ще паморочилося, але я не хоті­ла більше ні хвилини залишатися в комплексі Гораціо.

Сем відвіз мене додому. Я намагалася підтримувати розмову, але це мені не надто вдавалося. У моїй голові весь час лунав оглушливий гуркіт раптового пробудження мантикори. Іноді здавалося, що це насправді відбувається знову, у машині, що її хвіст зненацька заповнює заднє сидіння, її очі світяться з кожної тіні й темного кутка, а її тіло здіймається над лобовим склом.

Коли я потрапила додому, Меллорін саме розкладала маленькі, гладенькі камінчики на підлозі, відповідно до схеми в одній із її відьомських книг.

— Нічого особливого, не хвилюйся, — сказала вона. — Закляття, щоби передбачати майбутнє. Я тільки тренуюся. Ти маєш… — Вона перестала розповідати, коли побачила моє обличчя, потім зібрала камінці й поклала в маленьку шкіряну сумку: — У тебе пригнічений вигляд, — сказала вона. — Дозволь мені заварити тобі чаю.

— Я в нормі, — сказала я, але це була неправда, тож коли вона мене провела до крісла

1 ... 42 43 44 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"