Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Герої (не)війни 📚 - Українською

Читати книгу - "Герої (не)війни"

321
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Герої (не)війни" автора Олег Криштопа. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 68
Перейти на сторінку:
треба музику якусь. Я сиділа, качала. Він каже: «Нам із хлопцями, коли десь будемо їхать в дорозі, так на душі трошки приємніше буде».

Сергій подарував синові на день народження раніше обіцяний велосипед, затарив нову автівку продуктами і поїхав на фронт.

— Мама його провела, батьки мої провели, Саша. А я за ним їхала. Він їхав цією військовою, а я за ним їхала своєю, все ставала, просила: «Не їдь», — а він збільшив швидкість так, що його не можна було догнати, і поїхав.

5 жовтня син Саша вивчив першого свого вірша. Про кицю Муру. Зателефонував татові й розказав.

— А він за це, я вже потім взнала, поїхав у Дебальцеве, знайшов дитячий магазин і вибрав йому светрика, але не був впевнений із розміром, мені дзвонив, а я щось не взяла трубку. Він мав його пізніше взяти.

6 жовтня Сергій знову зателефонував дружині. Був утомлений. Важка ніч. Подробиць не розповідав. На всі запитання завжди казав, що все добре. Інша справа — розмови з братом. З ним ділився сумнівами.

— Каже, ще сходжу на одне завдання і буду я йти звідси, бо бачу, що щось не так робиться, нас здають, не дають відстрілюватись. Щось не так. Каже, чи буду якось допомагати хлопцям тут, чи у той самий спецпідрозділ піду, бо я бачу, що нас тут тримають просто як пушечне м’ясо, образно кажучи. Казав, я бачу, що все не так, як вони собі уявляли. Наприклад, зі сторони противника стріляють, а їм не дозволяють відкривати вогонь. Вони там побачили, що літає над ними безпілотник, а командування не дозволяло відкривати вогонь, знімати цього безпілотника. Але, каже, ми мусимо стоять, бо мирні жителі просять, щоби не йшли, кажуть: «Якби не ви…» Оцей командний дух такий, братський. Він сильно за хлопцями переймався: «Мої брати, мої хлопці…»

6 жовтня Ліля поговорила з Сергієм востаннє.

— І 6-го числа ми поговорили, потім я йому дзвонила, він був поза зоною. Я йому написала есемес: «Візьми трубку». Потім, думаю, я останню есемеску написала: «Скучила», — а вона так і не прийшла, бо він постійно був поза зоною. Я засинала кожну ніч із телефоном, бо в три ночі в них закінчувались ці перестрілки. Тоді приходила есемес, що він у зоні з’явився. Зранку прокинулася: в мене так стандартно все, Google, новості Дебальцевого, щоб щось знати. Потім з мамою здзвонилися, свекруха дуже хороша, вона як друга мама, ми з нею дуже одна одну піддержували й піддержуємо. Поїхали до неї ще під вечір, сидимо, говоримо. І тут брат передзвонив: «Що з Сєрьожою?» — «Поза зоною, мабуть, в розвідку пішов». Таке було два-три рази, ми тоді сильно переживали, а він приходив, віддзвонювався. Цього разу брат так психанув: «Дай телефон якогось побратима». Я кажу: «Чого ти психуєш?» Дала той телефон. А потім сама переживаю. Дзвоню до одного побратима — він не бере трубки, до другого, до третього. У мене були телефони, бо ми в «Десні» потоваришували, приїжджали до палатки. Ми з мамою ще подивились новини, роз’їхались. Це було 7-ме число, його вже не було, він уже помер. Ну, його вже вбили.

А восьмого зранку просинаюсь, телефона немає під подушкою. Потім знайшла телефон — без звуку, потім кажу: «Мамо, а чого телефон без звуку?» Вона: «Ми не знаємо, може, це ти випадково». — «Не може бути такого, я завжди жду Сєрьожині дзвінки». І я приходжу з Сашею на кухню, це десь було восьма година ранку, я завжди о п’ятій вставала. А тут якось так довго і спокійно спала. Подзвонила мені наша кума, це Сєрьожині друзі. Подзвонила вона, питає, як діла. Кажу: «Нормально». Каже: «Як Сєрьожа?» Кажу: «Переживаю дуже сильно, поза зоною, мабуть, у розвідці». А вона: «Як Сашуня?» Саша саме захворів, кажу: «Нормально все». Потім говоримо, і щось мені всередині так підказує: «Чого вона питає?» І чогось мені хочеться перепитать. Кажу: «Оль, чого ти запитуєш, що з Сєрьожею?» А тут крик в трубку, плач: «Сєрьожу убили!» Я такого не ждала, я, чесно кажучи, навіть коли він туди перший раз пішов, то дужче тривога була. А коли він був у відпустці, він нас із мамою запевнив, що все нормально і не треба переживати, там нічого страшного немає. І якось на душі було спокійно, спокійніше. Не знаю, хто як в таких ситуаціях реагує, але коли вона це сказала, я просто стою і нічого не можу сказати. Я не плакала, не кричала. Кажу: «Повтори, що ти сказала». —«Сєрьожу убили». — «Тепер успокойся і не плач. Скажи, що ти знаєш». — «Показали по телевізору і кажуть, що Сєрьожу убили». Кажу: «Я не вірю». Я поклала трубку, і потім моя мама в сльозах забігає й каже, що ще перевіряють, може, це неправда. Питаю: «Ви що, знали?» Каже: «Знала…» Ну, це вже був другий день. Додзвонились уже десь там до його друзів. Я в піжамі скочила в машину. Мама каже: «Хоч переодінься…» Перевділась. Приїжджаю до воєнкомату. А там уже стоїть воєнком, Сергієвий батько, брат, який його завозив туди, який нас постійно возив в «Десну», дуже піддержував. Заплакані. Стоять його друзі заплакані всі. Стоять отак всі спиною до воєнкомату, лицем до дороги і дивляться на мене. Наче як ото ждуть, що хтось приїде. По тому, що вони всі заплакані, я поняла, що це все правда. Я підходжу до воєнкома. Махаю головою: «Нє?» Він: «Да…» Кажу: «Хто вам сказав?» — «Подзвонили зі штабу». — «Коли?» — «Вчора».

Я забігла за воєнкомат, сіла. Почала обдзвонювати всіх побратимів. Усі не беруть трубку від мене. Один взяв трубку, каже: «Я не знаю». Подзвонила ще до одного, фастівського, він каже: «Я поїхав в Артемівськ, на той момент мене не було, але це правда».

Він пішов у розвідку з Хом’яком Віктором Петровичем. А це була людина старша за нього, на яку він дуже рівнявся. Віктор Петрович був снайпером, він помагав йому пристрілювати цю снайперську вінтовку. І з «Десни» вони дуже дружили, разом ходили на полювання. Сєрьожа сильно на нього рівнявся, для його він був авторитетом…

І Петрович каже: «Да, ми пішли в розвідку, він перший побачив засідку, він нас прикрив і його немає вже». Кажу: «Як це сталось?» Він каже: «Дві кулі влучило в голову — і загинув».

Я вам чесно скажу: я плакала сиділа, але на той момент я ще вірила на один процент зі ста. Потім приїхала до батьків. Звоню до мами, чую, у мами взагалі ніякий голос, каже: «Це не він, я не вірю». Я кажу: «Я тоже не вірю». Брати зібрались, поїхали за ним в Артемівськ, вони в Харків його привезли. І ми чекали до останнього. Ми навіть майже не плакали, просто не вірили, що це він.

А потім прийшов маячок — у мене на нього стояла така послуга, що я бачила, де він… І тут його ввімкнувся телефон. І, знаєте, такий момент: «А може, він живий, раз телефон…» А це телефон випадково, коли його везли, в речах увімкнули. Я одразу передзвонила. Коля, побратим — він теж недавно загинув — сказав, що то він просто збив.

Його везли, а я постійно з братами на телефоні. Брат плаче в трубку, каже: «Це наш Сєрьожа». Тоді вже все — земля з-під ніг. Привезли його 9-го числа, на другий день. Теж ловили по маячку, де вони їдуть. Скільки-то кілометрів, потім 10, 20, 300 метрів. Усі чекали, дуже багато

1 ... 42 43 44 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герої (не)війни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Герої (не)війни"