Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Те, що нам особливо нічого не загрожує, я розумію. Інакше доведеться Світлані Артемівні самій очолити ліцейську футбольну команду, а потім ще й зганяти на чемпіонат юніорів із вільної боротьби.

Але ми мовчки вислуховуємо все, що вона нам виговорює, і визнаємо, що були неправі. Каменський навіть вибачається переді мною. Я теж крізь зуби ціжу вибачення. Отаманша на прощання повідомляє, що чекає в ліцеї наших батьків, і нарешті ми вільні.

Мені байдуже, мені треба скоріше в клас. Я зірву червону брошку з Мишки, поведу з ліцею, у таксі відвезу, може, ще не пізно. Якщо засновники не побачили, то все ще можна відкотити назад.

Нас промурижили до великої перерви. Біжу в кафетерій, але на вході мені на шию кидається Міла.

— Ніку, — вона починає цілувати мене при всіх, витираючи сльози, — любий, із тобою все добре? Я так перехвилювалася.

— Та відвали ти, — мало не відштовхую її і розвертаюся до Аліси, що стоїть поруч. — А ти припиняй шипперити, ясно?

— Ти її краш, Топольський, — знизує Аліска плечима, — змирися.

А я вже вихоплюю очима Машу. Вона, як і раніше, з цією чортовою червоною квіткою, і рум'янець на вилицях теж горить червоним. Голик і Бєлова сидять за столиком поруч із загубленими обличчями.

Підходжу до неї і простягаю руку до брошки.

— Зніми, чуєш? Сама зніми.

Замість відповіді Маша легенько хитає головою і вказує очима на телефон, що лежить на столі. Бачу на екрані виведене повідомлення.

"Вітаємо. Ви у Грі". 

І мені хочеться когось убити.