Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шоколад 📚 - Українською

Читати книгу - "Шоколад"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шоколад" автора Джоан Харріс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 80
Перейти на сторінку:
через Маро: мої важкі черевики залишають глибокі сліди на глинистому березі, мій подих сяє світлом циганських багать. Незабаром я наблизився до них настільки, що почав розрізняти, що відбувається в таборі. Вони там влаштували якесь свято. Я побачив ліхтарі, свічки на бортах барок, які привносили до балаганної атмосфери, як не дивно, дух релігійності. Пахло димом і ще чимсь болісно смачним, – можливо, смаженими сардинами. І крізь ці запахи пробивався, пливучи над рікою, густий гіркуватий аромат шоколаду Віани Роше. Як я одразу не здогадався, що вона теж має бути там? Якби не вона, цигани вже давно покинули б нас. Вона стоїть на пірсі в будинку Арманди. У своєму довгому червоному плащі й з розпущеним волоссям серед багать вона схожа на ідолопоклонницю. На мить вона повертається до мене, і я бачу, як на її простягнутих долонях спалахує синювате полум’я. Щось горить у неї між пальцями, кидаючи фіолетові відблиски на обличчя людей, які стоять навколо неї…

На мить я заціпенів від жаху. У голові завирували безглузді думки – таємне жертвопринесення, поклоніння дияволові, спалювання живцем в дар якомусь жорстокому прадавньому богу – і я ледь не втік. Кинувся геть, але послизнувся на жирному бруді й, щоб не впасти, ухопився за терен, у заростях якого ховався. Потім настало полегшення. Полегшення й розуміння. І разом з тим мене обпік сором за власну нерозсудливість, тому що цієї самої хвилини вона знову повернулася до мене, і полум’я в її долонях згасло просто в мене на очах.

– Боже правий! – Від пережитого стресу в мене підкошувалися коліна. – Це ж млинці. Млинці, скроплені бренді. Тільки й усього… – Я задихався від істеричного сміху, що душив мене, і, щоб стримати його, устромив кулак у живіт, який і так болів від напруги. На моїх очах вона підпалила в бренді чергову гірку млинців і взялася спритно розкладати їх із пательні по тарілках. Палаюча рідина переливається з тарілки в тарілку, немов вогні святого Ельма.[36]

Млинці.

От що вони зробили зі мною, père. Я чую – і бачу – те, чого насправді немає. Це вона сотворила зі мною таке. Вона та її річкові приятелі. А зовні – сама безневинність. Обличчя відкрите, радісне. Голос, що звучить над водою, – вона сміється разом з усіма, – чарівний, дзвінкий, повниться любов’ю й гумором. Я мимоволі замислююся, а як би мій голос звучав серед тих, інших, як би звучав мій сміх разом з її сміхом, і на душі раптом стає страшенно тужливо, холодно й порожньо.

Якби тільки я міг, думав я. Якби тільки міг вийти зі свого сховку й приєднатися до них. Їсти, пити разом з ними, – від думки про їжу, що раптово перетворилась для мене на неприборкану потребу, у роті від заздрості почала накопичуватися слина, – поїдати млинці, грітися біля жаровні, ніжитися в теплі, що виливається з її золотавої шкіри…

Хіба це не спокуса, père? Я переконую себе, що встояв проти неї, придушив силою внутрішнього духу, що моя молитва – о, прошу тебе, о, прошу тебе, о, прошу тебе, о, прошу тебе, помилуй – це прохання про порятунок, а не про вгамування бажання.

Ти теж почував себе таким-от старим? Ти молився? І коли того дня у канцелярії ти піддався спокусі, чим було для тебе задоволення? Насолодою, такою ж яскравою і теплою, як циганське багаття? Або воно проявило себе у судомному схлипі знемоги, що вмирає беззвучним лементом у темряві?

Я не мав би звинувачувати тебе. Людина – навіть священик – не може нескінченно стримувати свої пориви. А я тоді, будучи зовсім ще молодиком, не знав, що таке бути сам на сам зі спокусою, що таке кислий присмак заздрості. Я був дуже молодий, père. Я схилявся перед тобою. Мене вразила не сама дія, обурило навіть не те, з ким ти це зробив, – я не міг примиритися з тим простим фактом, що ти здатний на гріх. Навіть ти, père. І, усвідомивши це, я зрозумів, яке ненадійне все в цьому світі. Нікому не можна довіряти. Навіть собі самому.

Не знаю, як довго я спостерігав за ними, père. Напевно, дуже довго, тому що коли я нарешті поворухнувся, то не відчув ні рук, ні ніг. Я бачив у юрбі Ру і його друзів, бачив Бланш, Зезет, Арманду Вуазен, Люка Клермона, Нарсіса, араба, Ґійома Дюплесі, дівчину з татуюванням, товсту жінку із зеленим шарфом на голові. Там були навіть діти – переважно діти річкових циган, але серед них затесалися й такі, як Жанно Дру і, зрозуміло, Анук Роше. Дехто з них дрімав на ходу, інші танцювали біля самої води або їли ковбасу, загорнену в товсті ячмінні млинчики, або пили гарячий лимонад, присмачений імбиром. Мій нюх був до того неприродно загострений, що я розрізняв запах кожної страви окремо – риби, що печеться в попелі з жаровні, підрум’яненого козячого сиру, млинців з темного борошна й світлого, гарячого шоколадного пирога, confit de canard, пряної качатини… Голос Арманди лунав голосніше від усіх; вона сміялася, як пустотлива дитина. Ліхтарі й свічки мерехтіли на ріці, немов різдвяні вогні.

У першу хвилину тривожний зойк я сприйняв як вигук радості. Хтось чи то голосно гикнув, чи реготнув, а може, заверещав в істериці. Я вирішив, що, напевно, хтось із малюків упав у воду. Потім побачив пожежу.

Вогонь спалахнув на найближчому до берега човні, що швартувався віддалік бенкетуючих. Можливо, перекинувся ліхтар, або хтось погано загасив цигарку, або свічка капнула на суху парусину. Яка б не була причина, полум’я поширювалося швидко, за лічені секунди перекинувшись із даху плавучого будинку на палубу. Вогненні язички, спочатку такі ж прозоро-блакитні, як полум’я, що огортає скроплені бренді млинці, розгорялися, поширюючись і забарвлюючись у яскраво-жовтогарячий колір: так палають копиці сіна спекотної літньої ночі. Рудий, Ру, зреагував першим. Гадаю, це загорілося його судно. Полум’я ледь встигнуло змінити колір, а він уже мчав до охопленого вогнем плавучого будинку, перестрибуючи із човна на човен. Одна з жінок щось кричала йому навздогін надривним страждальницьким голосом, але він не звертав уваги. Навдивовижу спритний хлопець. За півхвилини перебіг через два судна, на ходу розчепивши канати, якими ті були зв’язані, і стусаном відігнавши одне від іншого, і побіг далі. Мій погляд упав на Віану Роше. Вона дивилася на пожежу, простягнувши перед собою руки. Інші зібралися на пірсі. Усі мовчали. Відв’язані барки, погойдуючись і піднімаючи брижі на воді, повільно плили за течією. Судно Ру врятувати

1 ... 42 43 44 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шоколад», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шоколад"