Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"

– Якщо тільки це не Лазаруса робота, – видобув я.

Пуаро глянув на мене.

– У вас гарячка, мій друже. І температура піднімається, так?

Я кивнув.

– Дивно все-таки, що якісь лічені градуси здатні відчутно стимулювати наш мозок. Ви щойно висловили зовсім просте зауваження. Власне, таке примітивне, що я й не подумав про нього. А втім, воно передбачає вкрай цікавий стан речей. Виходить, мсьє Лазарус, сердечний друг мадам, щосили намагається відправити її на шибеницю. І тоді відкриваються досить курйозні ймовірності. От тільки багатоходова це комбінація, заскладна.

Мої очі заплющилися. Я радів зі своєї блискучої версії, та мені не хотілося думати ні про що заскладне. А кортіло заснути.

Пуаро повів далі, але я вже не слухав. Було в тому голосі щось заколисливе…

Коли ж я знову побачив його, вже давненько звернуло з полудня.

– Завдяки моєму маленькому плану квіткові крамниці озолотилися, – сповістив він. – Усі замовляють вінки: і мсьє Крофт, і мсьє Вайз, і старпом Челленджер…

У моїй душі останнє з імен зачепило струни сумління.

– Послухайте, Пуаро, – втрутився я. – Його конче треба в усе втаємничити. Бідолаха, та він збожеволіє з горя! Ну куди це годиться?

– Ви завжди відчували до нього прихильність, Гастінґсе.

– Він мені симпатичний. Цілком пристойний хлопець. Треба відкрити йому ваш секрет.

Детектив похитав головою.

– І не просіть, mon ami. Я не робитиму винятків.

– Але ж ви не підозрюєте його в причетності.

– Я не зроблю жодних винятків.

– Подумайте, як він нестерпно страждає.

– Навпаки, мені приємніше думати, який же радісний сюрприз я для нього готую. Вважати, що кохана померла, а вона, виявляється, жива і здорова! Це незрівнянне відчуття, приголомшливе.

– Ну що ви за старий віслюк – упертий, наче диявол! Та не розбовкає він ваш секрет!

– Не знаю, не знаю.

– Він – живе втілення честі. Щодо цього я певен.

– Тим важче йому буде і вигляду не подати. Зберігати таємницю – мистецтво, що вимагає безлічі натхненної брехні та неабиякого хисту ламати комедію і насолоджуватися процесом. Чи здатен він до лицемірства, цей ваш старпом Челленджер? Коли він такий, як ви кажете, звісно, ні.

– То ви йому не зізнаєтеся?

– Я категорично відмовляюся наражати на небезпеку весь свій маленький задум заради пустих сентиментів. Наш спектакль – це питання життя і смерті, mon cher. А страждання загартовує дух. Багато хто з ваших відомих богословів так казав і навіть один єпископ, якщо пам’ять мені не зраджує.

І я облишив спроби похитнути його рішення. Бо бачив, що він сповнений рішучості.

– Я спущуся обідати в чому й був, – пробурмотів Пуаро. – Мені, вбитому горем старому, тепер не до того. Така в мене роль, розумієте? Де й подівся весь мій апломб – я зламаний. Мене спіткала поразка. А ще майже нічого не їстиму, нехай тарілка так і стоїть нечепана. Гадаю, це буде переконливий хід. Потім у номері пообідаю, я ж бо завбачливо купив у кондитерській кілька бріошів і шоколадних, з дозволу сказати, «еклерів». Et vous?[124]

– Певно, обмежуся порцією хініну, – зажурено видобув я.

– Гай-гай, бідолашний мій Гастінґсе! Але нічого, кріпіться, назавтра все буде гаразд.

– Дуже можливо. Ці напади нерідко тривають лише добу.

Я не чув, як Пуаро повернувся у номер, бо вочевидь заснув.

А коли прокинувся, він сидів за столом і писав. Перед ним лежав пом’ятий, але розгладжений аркуш паперу. Я впізнав у ньому той самий, на якому був складений перелік підозрюваних від «A» до «J», що його мій друг потім зіжмакав і викинув.

У відповідь на цю невисловлену думку той кивнув.

– Так, mon ami. Я його воскресив. І тепер перероблюю під новим кутом зору. Складаю список запитань, що стосуються кожного з фігурантів. Можливо, і не пов’язаних зі злочином: просто незрозумілих для мене фактів – того, що залишається без пояснення, тож я намагаюся відшукати відповідь у власній голові.

– І як далеко ви просунулися?

– Уже закінчив. Що, хочете послухати? А ви не заслабкий?

– Ні, мені, власне, набагато краще.

– À la bonne heure![125] Ну гаразд, тоді я зараз вам його прочитаю. Хоча дещо тут, поза сумнівом, здасться вам чистим хлоп’яцтвом.

І Пуаро прокашлявся.

А. Еллен. – Чому вона залишилася в домі й не пішла дивитися феєрверк? (Це на неї не схоже, як з очевидністю випливає із показів здивованої мадемуазель.) Думала чи підозрювала, наче щось може статися – що? Чи не впустила вона когось у будинок (наприклад, J)? Чи правду вона говорить про потаємну панель? Якщо ця річ дійсно існує, то чому Еллен не може згадати, де саме? (Мадемуазель Нік здається цілком упевненою, що нічого подібного в домі немає, а кому ж краще знати, ніж їй?) Але якщо Еллен це вигадала, то навіщо? Вона читала листи Майкла Сітона, чи подив від звістки про заручини мадемуазель був невдаваним?

B. Її чоловік. – Чи й справді він такий тупий, як здається? Чи втаємничений у те, що відомо дружині (хай що б це було), чи все ж ні? Чи цілком нормальна в нього психіка?

C. Їхній син. – Чи є його потяг до крові природним інстинктом, що відповідає віку та рівневі розвитку, або ж це щось патологічне, і коли так, то чи не успадковане від когось із батьків? Чи стріляв він коли-небудь з іграшкового пістолета?

D. Хто такий містер Крофт? – Звідки він насправді прибув? Чи дійсно відіслав заповіт, як присягається? І що за мотив переслідував, якщо цього не зробив?

E. Місіс Крофт, див. вище. – Хто такі містер і місіс Крофт? Чи не ховаються вони з якоїсь причини, а коли так, то з якої? Чи не пов’язані вони якось із родиною Баклі?

F. Місіс Райс. – Чи справді їй стало відомо, що Майкл Сітон і мадемуазель Нік заручені? Вона просто здогадалася чи, власне, читала їхні листи (і в цьому разі дізналася, що міс Баклі – спадкоємиця Сітона)? Чи було їй відомо, що сама вона – основна спадкоємиця мадемуазель? (Гадаю, що це вірогідно. Та, певно, їй і сказала, можливо, додавши, що розжитися буде нíчим.) Чи є зерно істини в словах старпома Челленджера, що Лазаруса вабило до мадемуазель Нік?