Читати книгу - "Як ведеться, так і живеться, Панас Мирний"

— А тобі хочеться, щоб і тепер ще паничі знали? Минулися ті роки, — сказала Настя.

— Чого заманулося? паничів! — усміхнулась Зайчиха, не вміючи держати язик за зубами.

— Та хоч би який стоптаний, — жартує Параска, граючи очима.

— Як жидівський патинок! — додала Кулиничиха.

— О-о, бодай тебе, Параско! — регочеться Марія.

— А що ж, правда. їй–богу, правда! Що правда, то не гріх! — каже Параска.

Всі зареготались ще та ще.

— Ох! — зітхнула після реготу Кулиничиха. — Кожному своє. Ми от журимося — що хліба до нового нестане… тілько, тілько що капотить, а їй — паничі.

— Коли прийдеться до того — то й ти заплачеш! — жартує Зайчиха. — Хіба справді мале лишенько: чоловіка немає, і паничів немає.

— Смішки з бабиної кішки! — не то образившись, не то в жарту одказала Параска.

Нестямний дітський крик у дворі усіх сполошив. Настя кинулась перша. Серед двору Василь насів Галю і чубив, та кричала не своїм гласом.

— Василю! що то ти робиш? — гукнула на його Настя.

— Чому ж вона не йде до хати. Вона цілий день ганяла, а я все дома сидів.

— Так хіба ж так можна?

Параска стояла і усміхалась, мов то не до її діло, мов то не її діти.

— Та й обидчик же ти який, — боже! — хитаючи головою, гомоніла Зайчиха. — Хіба ж так з сестриці можна знущатись.

— А чого ж вона, подла! — оправдувався Василь.

Настя аж затрусилась. Сердито повернулась вона до Параски і промовила:

— От паничами ти журишся, краще б ото шибеника держала у руках.

— Коли б їх чортяка од мене забрав — то мені б краще було! — гордо промовила Параска і насупилась.

На який час поміж жінками пробігла чорна тінь. І Настя, і Параска, хоч вернулися на перше місце, більше мовчки сиділи, сопли. Базікали Зайчиха з Кулиничихою.

Сонце сідало. Червоне проміння його котилося густою хвилею по землі, захід, наче пожежа, горів–гоготів. Здалека доносились крики череди, співи дівочі… Вечірня доба так рве розмову, — так не хочеться балакати самому, дивився б, милувався б красою світовою, слухав би її посліднього гомону–гуку… Всі справді стихли, кожна з жінок, удивившись у яку–небудь річ, думала про себе. Всі стали сумні–мовчазні, а найбільше Параска. Уставила вона свої чорні очі у землю і наче закам'яніла. По лиці видно — велика туга скребе їй серце.

Сонце, наче хто кинув його, стрибнуло нижче, вечірні померки обняли зразу жінок.

— От і сонце швидко сяде, — позіхнувши, промовила Зайчиха. — А ти чого, Параско, так притихла, — спати хоч?

— Спати… — гаркнула Параска. — Мені ніколи немає спочинку. Я ніколи не висплюся, нікому — як мені!

— Чого?

— Усе проти мене: і бог, і люди, і діти…

— Не маж, — вирвалась Настя. — Чого у других вони рівні?

— Того, що задались такі каторжні. Одно одному ніколи не вступить ні в чому. Не додивись — порізалися б, вишкварки.

— А я тобі скажу по правді, Параско, сердься не сердься, — коли ти одного будеш гладить за шерстю, а другого проти шерсті, коли одному все, а другому — нічого, так воно завжди буде. Замість того, щоб зводити їх на мир, ти заводиш бучу. Якби хоч раз вихворостила отого голованя, — він би не робив того, що при всіх робить.

— Та й та гарна! То єхида–лисиця: укусе й меду дасть, — призро, гидливо якось одказала Параска.

— Ой, попомни моє слово, Параско, та єхида–лисиця, ти кажеш, та буде тебе до смерті годувати, а той головко скоріше з хати вижене.

— Ми так зробимо, що не вижене.

— Дай боже!

Параска далі і далі все більше сердилася, червоніла.

— І дасть… і дасть… — плескала вона.

— Та то ще скажеш гоц, як вискочиш.

— Нічого. Нам про те знати, а другому про те немає ніякого діла.

— Та й з сторони воно якось гидко дивитись, коли ти одного мажеш, а другого, як те цуценя, держиш, — одно напира Настя.

Параска так і скочила.

— Бо цуценя й є. Бо такого заводу — стидкого, бридкого, мужичого!

— Не всім же панами бути… Та не плюй лиш в колодязь, бо, може, прийдеться з його коли і води пити.

— Плювала і буду плювати! ненавиділа й буду ненавидіти! І немає нікому до того діла… Сама пані, сама голова… Сама знаю, що роблю, у других розуму не стану позичати, — розпорошалася Параска і, не прощаючись ні з ким, скочила й не пішла–побігла у свій двір. Через скілько часу доносився її крикливий гук:

— Галько! Галько! Чи ти до півночі там будеш ганяти? Іди зараз додому!

— Отака, як бачите! — сумно одказала Настя.

І Зайчиха, і Кулиничиха мовчали. Вони знали добре Параску, її гарячу, запальну натуру, її гордовитий норов.

Сонце зовсім сіло. По улицях, по дворах чувся крик, гомін: там ревла скотина, там скликала жінка свиней, там чоловік голосно порядкував. Надвечір усяк поспішав мерщій своє діло зробити.

— Ох, пора! — підводячись, сказала Кулиничиха.

— Пора! — одказала Зайчиха і собі підвелась.

— Прощай, Насте.

— Ідіть здорові.

Сусідки пішли, Настя сумна та невесела ще зосталася. Їй так; було гірко на душі, важко на серці.

— Де мама? — доносилося до неї Івасеве питання з двору.

— Мабуть, улицю справляє, — одказав Яків товсто. — Ходімо, Грицю.

— А овечат позагонили?

— Позагонили.

Хлопці побігли до хвіртки. Івась, сівши коло матері, почав розказувати їй, що витворював Василь за день.

— Не беріть з його, дітки, приміру. Хай йому! то недобрий хлопець.

— Ми, мамо, не будемо, — одказує Івась.

— А як