Читати книгу - "Дім для Пенсі, Анна Лерой"

— Гей, ти! Стій, де стоїш! Зупинись, кому кажу!..

Вона сама себе також покликала би. Хоча зупинити, напевно, побоялася би. Картина цікава, сперечатися складно: напівгола, озброєна стрілецькою зброєю жінка з величезним мішком за плечима йде безперешкодно зимовим лісом, а під її ногами тане сніг. Навіть для Чорного лісу градус небувальщини занадто високий.

— Я взагалі-то зайнята і знаю, куди йду, тож ти мене затримувати не смій, — Пенсі багатозначно дістає з-за пояса вогнестріл і усміхається. Каміння в торбі легке, хоч і об'ємне, чудово гріє спину і повітря навколо, тож руки і ноги в неї працюють впевнено і невимушено. Вона встигне і вистрілити, і забратися звідси подалі від небажаних співрозмовників.

— Якщо товар якийсь дивний принесла, то не зволікай, маєш швидше відзвітуватися про це! — виникає нізвідки закутаний у шубу чоловік, він нетерпляче тупотить ногою і пощипує себе за довгий вус. Пенсі навіть на мить пригальмовує, зупиняється, дивиться на незнайомця, здивована таким нахабством. Як він посмів щось вимагати від мисливця?

— З дороги пішов геть, а то всі чудовиська Чорного лісу миттю будуть твої, не відіб'єшся! — гарчить вона, і вусатий чолов'яга, пискнувши, ховається за іншими роззявами.

За спиною чути шепіт і балачки, та хіба Пенсі цим здивувати? На Людожерському перевалі все було простіше: притягнув свою дупу назад цілою — вже молодець. А як ти це зробив, усім байдуже — хоч на руїннику верхи, хоч на палиці прискакав або й зовсім прилетів, поганяючи крилатих коней. Але тут в цьому поселенні народ інший, ніби не біля Чорного лісу живуть. Дивуються, пальцем показують, охають, безпардонно смикають за мішок. Пенсі особливо нахабних, які посміли простягнути руку до мішка, відганяє рукояткою вогнестрілу. От що за манери в людей? Неприємно і неочікувано — по-свинськи, інакше не скажеш. Зовсім знахабніли в Маріуському лісі і мисливці, і звичайні люди.

Вона проходить повз трактир і союзний дім, повз торговців і майстрів. Це все потім, коли вона виспиться, приведе себе до ладу, одягне нові речі — її розміру, ті, що зшиті по фігурі, не лахміття з чужого плеча, — і зі свіжою головою вирішуватиме, що і кому продавати. Частину каменів вона, звичайно ж, залишить собі. Адже вони створені для того, щоб тьмяно горіти у величезному каміні — дарувати тепло і затишок у її власному домі, який всі ці місяці сумував за мешканцями і холонув. Мабуть, в том домі вже зник запах випічки і трав, і потьмяніли медового відтінку стіни.

Але це все потім, можна відкласти. А зараз їй потрібно лише побачити її — свою крихітну Кейрамідахатереланатасоліс. Пенсі змусила руїнницю дюжину разів — не менше! — повторити вголос це довге ім'я. Звісно, для інших дівчинка буде Кейрою. Навряд чи вибране ім'я у своєму оригінальному варіанті колись буде записано в свідоцтво про народження, але, напевно, досить і того, що повне значення відоме хоча б парі істот.

— Доброго дня тобі, моя маленька Кейро, — каже Пенсі своїй донечці. — Твоя мама дещо затрималася, але тепер усе в нас буде добре.