Читати книгу - "Князь Кий"

— Княжичу, нас зараз посічуть!

Чорний Вепр розумів, що тепер, коли Радогаст помандрував у далеку дорогу до праотців, він такий близький до здійснення своєї мрії!

Докори сумління й сумніви не гризли його серця. На рішучий крок він зважився давно. Чи ж зараз вагатися йому?

— Вої, отроки, друзі! — гукнув він. — Пам’ятайте — я ваш князь! Покладіться на мене! Я врятую вас! Тільки не смійте встрявати в бій з гуннами! Я поїду до них на переговори! А ви залишайтеся на місці!

Він торкнув коня і, піднявши, на знак мирних намірів, праву руку, рушив назустріч гуннам, що швидко наближалися.

— Не стріляйте! — загукав голосно по-гуннськи. — Я полянський княжич Чорний Вепр, племінник кагана Ернака, онук Аттіли!

Гунни притишили біг, потім зовсім зупинилися. Від них відокремився один вершник і шпарко помчав назустріч Чорному Вепрові. Посеред дороги він зупинився усміхаючись.

— Креку! Ти? — Чорний Вепр упізнав гунна і невимовно зрадів.

— Це я, княжичу, — відповів той. — Мені приємно бачити тебе живого і неушкодженого!

— Мені тебе також.

— Великий каган Ернак жде тебе, княжичу.

— Він тут?

— На знак покірності і вірності ти підійдеш до нього і поцілуєш його чобіт…

— Але ж я не раб! — вигукнув Чорний Вепр, спалахнувши. — Невже мій вуйко так принизить мене?

— Цим засвідчиш свою відданість і станеш князем!… А поцілувати великому каганові чобіт — то висока честь! Не кожен може удостоїтися її! — Крек щиро здивувався, що полянський княжич надає значення такій дрібниці. — Їдьмо!

Чорний Вепр нахмурився. Він ніколи нікому не цілував чобіт, навіть князеві, отцеві своєму. Як же цілуватиме вуйкові?

Та в наступну хвилину погляд його упав на нерухомі тіла полянських воїв, що, як білі снопи, лежали на зеленому полі — і він мовчки торкнув коня. Зрозумів — цілуватиме чоботи не вуйкові, а грізному і нещадному переможцеві. До того ж цілуватиме не задарма, а за червоне князівське корзно!

Вони їхали мовчки, і гуннські вої розступалися перед ними. Нарешті Крек зупинився і, миттю сплигнувши з коня, схилився в низькому поклоні перед старим одутлим вершником у багатому ромейському одязі.

— Великий кагане, я привів твого сестринця, полянського княжича Чорного Вепра…

— Бачу, — сказав каган, пильно вдивляючись вицвілими брунатними очицями в полянського княжича.

Був він середній на зріст, огрядний, з широким темнуватим лицем і золотою сережкою в лівому вусі. Золотом і самоцвітами ряхтіла каганська шабля і збруя каганського коня.

В срібних стременах жовтіли припалі порохом м’які, розшиті сріблом чоботи.

Чорний Вепр якусь хвилину розглядав свого вуйка, потім спішився і, підійшовши ближче, припав до чобота, що пахнув кінським потом і дорожньою пилюкою.

— Великий кагане… Вуйку… Я… — почав хрипко.

— Знаю, — перебив його Ернак і поклав важку руку племінникові на голову. — Я радий, що у моєї сестри такий гарний і достойний син. Вона жива?

— Ти побачиш її сьогодні або завтра, кагане.

— Гаразд… Що ж ти скажеш мені, княжичу?

— Мій великий повелителю, — звів угору очі Чорний Вепр, — вітаю тебе з перемогою на полянській землі. І твій і мій ворог воєвода Радогаст загинув. А плем’я полянське визнає тебе верховним повелителем…

— Хто ж буде його князем? — хитро примружився каган.

— Кого ти захочеш, той і стане князем, — скромно відповів Чорний Вепр.

— Мудро сказав, — похвалив його Ернак. — Відразу видно, що в твоїх жилах тече кров великого Аттіли! Будеш полянським князем — і хай береже тебе Тенгріхан!

Чорний Вепр схилив у покорі голову.

— Дякую, вуйку… Я вірно служитиму тобі. Можеш не сумніватися у моїй відданості!

— Гаразд. Чого ще бажаєш?

Чорний Вепр глянув йому прямо у вічі.

— Бажаю, кагане, щоб ти допоміг приборкати роди, які не покоряться мені…

— Приборкаємо.

— Прошу, щоб твої люди не чіпали Родня. Там моя мати… І там буде моя дружина…

— Моєї сестри ніхто й пальцем не зачепить! Твоїх воїв теж…

— Дякую… А ще бажаю, щоб ти віддав мені полянських воїв — поранених і тих, що потрапили в бран! Я сам подивлюся, кого взяти до війська, а кого покарати за спротив тобі!

— Гаразд.

— І ще одне…

— Чи не забагато, сестринцю? — незадоволено буркнув каган.

— Останнє прохання… Помер мій отець, князь Божедар…

— Я вже знаю про це.

— Дозволь завтра поховати його за звичаєм предків… А заодно — і брата мого, воєводу Радогаста…

— Дозволяю… А тепер послухай, що скажу я… Післязавтра будь готовий з дружиною вирушити в путь. Подивимося твою землю і, якщо буде потреба, примучимо непокірні роди… Завтра — поховаєш отця і брата… А сьогодні з матінкою прибудеш до мене в стан — хочу побачитися з сестрою… А щоб ти нічого не забув і робив так, як я хочу, залишаю тобі Крека з сотнею воїнів, — каган суворо глянув на Чорного Вепра. — Всі вони мають бути ситі, зодягнуті! За їхню безпеку… Сам розумієш — відповідаєш головою!

Чорного Вепра останні слова Ернака зачепили за живе, але він промовчав і низько вклонився.

Така покірність, видно, сподобалась каганові, бо він ще раз поклав руку на голову полянському князеві, виявивши цим свою прихильність до нього, і сказав:

— А тепер поїдемо по полю — подивимося, що накоїв твій нерозумний брат… Будеш при мені!

Ернак торкнув коня і повернув до бойовища. Чорний Вепр скочив у сідло — поїхав за ним у гурті гуннських вельмож, що супроводили кагана. Позаду прилаштувався Крек.

Їхали поволі.

Через усе поле, від лісу до лісу, густо лежали полянські вої — убиті й поранені. Гунни здирали з них одяг, забирали зброю, тих поранених, що не подавали надії на одужання, тут же добивали.

Побачивши кагана, вони вклякали в шанобливому поклоні.

— То де загинув твій брат? — спитав Ернак, повернувши до Чорного Вепра своє кругле темне обличчя.

Чорний Вепр показав на невисокий горб неподалік дороги.

— Він стояв там…

— Дивися уважно! Хочу побачити його!

Чорному Вепрові й самому хотілося побачити Радогаста. Мертвого! Щоб заспокоїти серце, в якому ворушився черв’ячок сумніву, — а раптом влучив погано і Радогаст живий? Як він гляне йому в вічі?

Каган під’їхав до купи мертвих тіл. Чорний Вепр здалеку кинув бистрий погляд по обличчях мертвих і поранених — і полегшено зітхнув. Ген лежить Радогаст! Непорушний! Із застиглим поглядом розплющених очей… Ні, він уже не встане, і його нема чого боятися!…

— Ось він! — з полегкістю показав рукою.

Ернак зупинився над полянським