Читати книгу - "Біґ Мак. Перезавантаження"

І нарешті вона згадала минулу зиму, усі ті сварки й суперечки, дивні обірвані стосунки, безкінечні телефонні розмови, що тривали цілу зиму, те, як вона, зрештою, не витримала й пішла, ніби ступила до солодкої повноводої ріки, що несла її тепер у невідомому, проте правильному напрямку. Ну, щось таке. «Дивно, – подумала вона, – варто було прилетіти аж сюди, аби все це згадати». Пам’ять наповнюється, мов картка цифрового фотоапарата, і твої спогади лишаються з тобою, доки ти сам не захочеш їх стерти. Вона подивилася на годинник і сховала камеру.

Сонце заповнювало собою повітряні коридори, повітря пахло смаженою кавою, тости, про які вона забула, остигали й холонули, мов далекі згаслі зірки.

Родченко

У дитинстві Ольгу викрали – її тато робив підозрілий бізнес, відкривши один із перших кооперативів, де виготовлялися палені адідасівські костюми. І вперто не хотів ні з ким ділитися. Конкуренти вирішили діяти цивілізовано й викрали малу. Привезли її в пансіонат за місто, навіть зареєструвалися там на своє ім’я, посадили Ольгу в кімнаті й увімкнули їй диснеївські мультики. А самі поїхали висувати вимоги. Тато Ольги навідріз відмовився платити за доньку. Причому протестував так агресивно, що конкуренти навіть образилися, вирішивши, що краще відпустити малу, аніж мати справу з таким мудилом. Ольга, дізнавшись, що рідний тато відмовився платити за неї гроші, теж неабияк образилася, для неї це була справжня дитяча травма. Потім, звісно, образа минулася, проте до батьків Ольга й надалі ставилася недовірливо, і коли вони за кілька років розлучилися, узагалі переїхала жити до тітки, на всяк випадок вступивши до юридичного.

Фотографувати її навчила саме тітка – вона працювала кореспондентом у заводській малотиражці й постійно тягала за собою в чорній жіночій торбинці стару, але надійну камеру. Фотографувала тітка переважно передовиків виробництва та різні урочистості. На її знімках передовики виглядали краще, аніж у житті. Мабуть, тому Ольга й полюбила фотографію, навчившись від тітки правити зображення рівно настільки, аби вони не викликали роздратування. Малою Ольга любила забігати до тітки, до її помешкання, захаращеного й заселеного кількома дворовими котярами, і розглядати щойно віддруковані фотокартки. Над тітчиним ліжком завжди висів портрет фотографа Родченка, котрого тітка вважала ледь не богом. «Дивись, – говорила тітка Ользі, – не так важливо, чим ти фотографуєш, і не так важливо, кого ти фотографуєш, куди важливіше, кого ти при цьому бачиш». Тітка ж і подарувала їй першу камеру, котру Ольга старанно намагалася опанувати, а після довгих невдалих спроб легко й безтурботно забула її на станції підземки.

По-справжньому фотографувати вона почала вже в університеті, після тітчиної смерті. Якогось дня зрозуміла, що не може запам’ятати імена всіх своїх одногрупників. І вирішила їх усіх сфотографувати. Фотографувати знайомих, хоч і малоприємних тобі громадян, виявилося справою захоплюючою та азартною. Оскільки ніколи не можна було передбачити, як урешті-решт усе це буде виглядати на папері. Для себе Ольга відзначила, що фотографія, ніби алкоголь, просвічує в кожному з нас найбільш затемнені риси, старанно приховані ознаки й свідчення, які залягають у нас, ніби залізні шматки затонулих субмарин. Тому найбільш веселі й безтурботні з нас часто на світлинах мають зовсім розгублений та незахищений вигляд, а ті, кого ми просто не помічаємо впритул, проходячи коридорами, на фото мають вигляд упевнений і відповідальний. Можливо, тому, що більшість із нас просто забуває бути самими собою, граючи повсякчас зручну для себе роль, що полегшує комунікування й пришвидшує серцебиття. Ольга фотографувала спочатку старою тітчиною камерою, а потім, продавши щось зі старих речей, які тепер належали їй, купила собі досить-таки нормальний апарат.

Фотографії всіх своїх одногрупників вона старанно попідписувала й розвісила в кімнаті. Тим із них, кого вона особливо терпіти не могла, Ольга повиколювала очі й домалювала за їхніми спинами якихось суворих демонів та крилатих жуків, які запліталися її дурним одногрупницям у волосся чи залізали припонтованим відмінникам до вух. Друзі Ольги, з котрими вона товаришувала від дитинства й котрі загалом не поділяли її незрозумілого бажання стати юристом, дивилися на ці по-дитячому розфарбовані колажі з інтересом та без особливого осуду. Іноді розпитували щось про намальованих жуків. Портрет Родченка вона зі стіни так і не прибрала – під ним постійно спали коти, так що Ользі доводилося ночувати на кріслі.

Її друг Костя, спортсмен і активіст, ставився до її занять фотографією недовірливо. Голомозий Родченко на стіні так само не викликав у нього особливої приязні. Костя спробував зацікавити Ольгу громадською діяльністю, запросивши на якесь телевізійне ток-шоу, подискутувати на тему захисту тварин. Він загалом уважав, що Ольга мала б зайнятися чимось серйозним. Ольга, натомість, на ток-шоу побилася з якимось клерком із управління культури, котрий заявив, що має алергію на всіх домашніх тварин, включно з хом’ячками, після чого й дістав від Ольги по голові. Стосунки з Костею на цьому перервалися, і Ольга, несподівано для себе, справді занурилася в громадське життя, зв’язавшись із лівими. Університет на той час вона вже так чи інакше закінчувала й потребувала бодай якогось працевлаштування. Ліві якраз шукали молодого, не надто нарваного юриста, тож коли Ольга прийшла влаштовуватися на роботу, відразу схвалили її кандидатуру. Ліві зацікавили Ольгу своїми гаслами й старою незмінною символікою, що їй завжди подобалася на тих-таки знімках Родченка. Крім того, покійна тітка теж була лівою, хоча дивним чином поєднувала це з тривалим інтересом до дзен-буддизму. Ліві, щоб не палитися, зняли їй кімнатку в новому торгівельному центрі, що було навіть краще – Ольга прибігала туди після занять і перекладала папери, намагаючись не будувати особливих планів на майбутнє й не надто перейматися проблемами в університеті. Навіть потоваришувала з охоронцями торгівельного центру, які не зовсім розуміли, навіщо вона працює на всю цю сталінську наволоч.

Вона й далі фотографувала, і щоразу, коли ліві збиралися на акції з приводу якого-небудь революційного свята, ходила довкола галасливих пенсіонерів, старанно ловлячи їхні жваві рухи та динаміку. Чоловіки на цих фотографіях були самотні й розгублені – їхня шкіра тьмянилася втомою і теплом, одяг печально звисав, а черевики топтали запилену бруківку, ніби вони