Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Вечір видався тихим. Тулін пішла на прогулянку з подругою, а Евсун залишилася в готелі. Вона довго вагалася, але зрештою набралася сміливості і вирішила поговорити з Еміром.

Вона постукала у двері його номера.

— Чого прийшла? — Емір навіть не підняв на неї очей, голос звучав холодно.

— Нам потрібно поговорити.

— Я не хочу з тобою говорити, Евсун. Йди.

Вона підійшла ближче, її очі благали про розуміння.

— Еміре, я не хотіла тебе зачепити… Я не думала, що все зайде так далеко…

— Що ти не думала, Евсун? — його голос тремтів від ледь стримуваного гніву. — Що я по вуха в тебе закоханий? Що я бігав за тобою, благав, намагався достукатися, а ти просто відштовхувала мене? Я змучився! У мене теж є гордість!

Евсун похитала головою, сльози блищали в її очах.

— Гордість? — її голос зірвався. — А як же я? Я потрапила в аварію, втратила дитину, пережила операцію, а потім, як дурепа, знову побігла до тебе! Незважаючи ні на що!

Емір зціпив щелепи, намагаючись не показати, як його розриває зсередини.

— То тільки я винен, так? — його голос звучав різко. — Добре. Нехай буде по-твоєму. Це кінець, Евсун. Я більше не можу.

Тиша.

Евсун дивилася на нього, ніби чекала, що він змінить свою думку, що скаже щось інше. Але Емір мовчав.

Вона кивнула, ковтаючи сльози.

— Гаразд. Кінець.

Грюкнувши дверима, Евсун вийшла.

Її серце калатало, в голові був хаос. Неначе вона знову втратила частину себе. Але виходу не було. Вона зібрала речі і непомітно поїхала з готелю.

Коли вона повернулася додому, її зустрів Явуз.

— Евсун? — здивовано глянув він. — Що ти тут робиш?

Вона зітхнула і спробувала всміхнутися.

— Мені немає чого там робити без тебе.

— Ти не радий мене бачити?

Явуз зробив крок вперед, торкнувшись її руки.

— Дуже радий.

Вона дивилася йому в очі і водночас відчувала, як щось всередині не дає їй спокою. Серце рвалося до Еміра, але вона вирішила залишитися з Явузом.

— Пробач мені, Явузе… — її голос затремтів. — Можливо, я не завжди була з тобою чесною, інколи поводилася неправильно…

Явуз нахмурився.

— Що сталося?

Евсун похитала головою.

— Це неважливо. Просто знай, що, що б не сталося, я поруч. Я твоя.

Явуз подивився на неї довго і пильно.

— Будь чесною зі мною. Мені цього достатньо.

Вона змусила себе кивнути.

— Обіцяю.

Явуз зітхнув:

— Чесно, я думав, що ти кохаєш іншого.

Евсун опустила погляд. Сльози потекли по її щоках.

— Чому ти так подумав?

— Бо ти якось холодно до мене ставилася. Та тепер я впевнений, що такої людини немає, правда?

Вона змусила себе подивитися йому в очі.

— Немає.

Минуло кілька днів.

Евсун поїхала до батьків.

— Доню! — Айше обняла її міцно. — Як ти?

— Добре, мамо. А ти?

— Все гаразд.

— А як батько?

Айше зітхнула.

— Він працює. Навіщо він тобі?

Евсун похитала головою.

— Просто спитала.

Її думки були далеко звідси. Вона могла тікати від своїх почуттів, могла переконувати себе, що зробила правильний вибір. Але її серце все одно шепотіло інше ім’я.

Емір…